Літо моєї сили

Вона - дівчина зі звичайної сім'ї, сіра мишка по школі та мовчазна, невпевнена у собі в університеті. Її ніхто не помічав, і, відповідно, ніхто не вірив в неї. У коридорах навчальних закладів вона була мов тінь, яку ніхто не помічаю. І це було нормою, принаймні вона так вважала. І спроби завести хоча б будь-яке знайомство, розмови закінчувались нагадуванням про її наївність та додатковим стресом для неї. Повз неї проносились люди, котрі постійно десь спішили, маючи власні справи. Де-не-де чутно сміх, спілкування, обговорювання вихідний. І лише одна Рита стояла десь осторонь та шепотіла сама собі: «Одного разу я обовʼязково покажу на що здатна».

Дзвінок. Лекція, яка змінить її життя назавжди, хоча воно цього ще навіть не знає.

Одного разу на практиці група отримала завдання - написати есе «Хто я в майбутньому?». Для неї це було немов виклик. Вона тихенько присіла на вільне місце в авдиторії, на секунду зловила себе на думці, що в неї ніхто не вірить. Навіть викладач, який дивився наче крізь неї. Але Рита зібралась та, поринувши у себе, почала писати. Вона дивилась на чистий аркуш та розуміла лише одне: тепер все залежить від неї.

- То хто я? – запитала вона саму себе та отримала відповідь. – Я сильніше за свої страхи. Мої помилки то лише кроки до щасливого майбутнього, на яке я заслуговую. Мої зусилля обов’язково дадуть свої плоди, просто треба дещо почекати. Вони мене приведуть до нагороди.

Дівчинка-студентка всерйоз взялася за виконання цього завдання і барвисто описала своє подальше життя.

Наступний день. Перша лекція, де мали озвучити результати есе. Викладач похвалив її творіння і зачитав перед усіма. Безумовно, кожне слово було висміяне та десь позаду прозвучала фраза «Та тобі тільки в бібліотеці працювати, який бізнес?». Прикро. Але в цих словах було щось таке, що змусило Риту поставити перед собою мету - добитися всього, про що вона писала.

Літо. Початок червня. Навчання тільки-но закінчилося. Всі відпочивали, ловили вайб від безтурботного життя, від палаючого сонця, від прохолодного вечора та зоряної, нічної романтики. Але не Рита. Дівчина працювала, не покладаючи рук. Ранок, обід, вечір. Вдень робота до пізньої ночі, а після тренінги, майстер класи онлайн по веденню власного бізнесу. Працювала не покладаючи рук. Без вихідних та можливості послабити контроль над собою. Так би мовити, шаг вліво, шаг вправо – розстріл. Вона відчувала злість, ненависть, втому, моментами вигорання, але радість, коли в неї почало щось «вимальовуватись».

Рита відчувала власний ритм, котрий нікому не дозволяла бачити.  Її подруги всілякими силами намагались витягти хоча б відволіктись від робочої атмосфери, але кожна спроба була марною. Тому єдиним порятунком для їх «тружениці» залишались смаколики разом з її улюбленою кавою. Та головне – підтримка. Так, Риті повезло з подругами. Вони терпляче ставились до її нездорової жаги до самореалізації та незалежності.

Отже, Рита зловила свій особистий літній вайб від власного зростання над собою як над особистістю. Від щоденних перемог, які давались щоразу по-різному – якісь легко, а якісь більш важче. Навіть від помилок, які кожного разу робити її більш сильнішою, терплячою та завдяки яким її шлях був унікальним та неперевершеним.

Кожен ранок у багатьох її знайомих починався десь поблизу тихого, спокійного моря, вони купалися в обіймах сонячних променів та отримували рівномірну засмагу, Рита у той же час отримувала свій кайф від отриманих знань. Кожна безсонна ніч, кожна випита чашка міцної кави та безліч отриманої інформації – це інвестиція у її майбутнє, яке обовʼяково засяє найяскравіше зірки в небі. Напевно, в тому й було її щастя – у буденності та роботі над собою.

Йшов час, Рита все більше відчувала впевненості в собі завдяки отриманим знанням та тому, що вона була вже на крок ближче до мрії. У ресторані, де вона працювала офіціанткою, всі знали про її жагу до власного бізнесу та навіть трошки сміялись над нею, бо їм здавалось це  чимось недосяжним.

- Чуєш, може досі дивитись оці відео постійні? Чи ти досі думаєш, що здатна на щось схоже? – казали колеги-офіціантки, які працювали вже більше 3х років в одній і тій самій сфері без можливості розвитку.

- То ваша справа - думати так. Мені ж важливіше робити кроки до свої мрії, а не сперечатись з тими, хто цього не зрозуміє ніколи. Тому вибачте, але мені треба працювати. – впевнено, чітко та без зайвого тремтіння в голосі сказала Рита

Одного разу її побачили однокласники, шкільні «друзі». Саме у той момент, коли вона прибирала на столі після відвідувачів. Ті прийшли в кафе відпочити і випадок звій їх: так сталося, що Рита обслуговувала саме той столик. Вони вкотре висміяли дівчину. Знову. Приблизно так, як це роблять люди, котрі бояться чужого успіху, руху вперед. Сказати, що їй було боляче – це нічого не сказати. Але вона щиро посміхнулась їм та прийняла замовляння. Рита вже була зовсім іншою: сильною, незалежною. Бо посміхатися щиро людям, які в очі прямо тебе принижують, - це найефективніша зброя. І тільки сильна духом людина здатна на таке.

Минуло два роки. Квітень, 2025 рік. Дув легкий вітер, сонце тільки-но почало пробиватися з-під затягнутих на дощ хмар. Було тихо, по-весняному дещо прохолодно. Місто прокидалось.

Соня, колишня одногрупниця Рити, отримала багато позитивних відгуків щодо закладу «Soulroom», тому вирішила заскочити в ресторан. Вона пару хвилин назад вийшла з метро і, переконавшись, що до роботи ще є вільних 30 хвилин, вирішила відвідати цей дивовижний заклад. «Хороший підхід і навіть дуже привабливий ресторанчик» - подумала Соня та присіла за вільний столик.