Перекопаний город та Голова села

Мене розбудив спів півня. Я не звикла вставати рано, а зараз лише шоста година ранку! Та заснути більше не змогла, тому пішла на кухню. Бабуся вже давно готувала сніданок. Сьогодні це були налисники, вівсяна каша, свіжі овочі, компот та інші види млинців. На щастя, каша в мене не влізла, а от компот випила майже увесь. 

Ви б тільки скуштували його! Яблучка та різні ягоди промиваються та кидаються у каструлю. Цукру додають зовсім трішки, щоб відчувалася кислинка. Потім наливають у склянку та чекають охолодження. Це неперевершено! Обожнюю таке диво! 

Півень не замовкав. Потім почула якийсь крик. 

—Бабусю, я піду на вулицю, — вигукнула я наостанок.

—Добре, тільки не довго. На обід готую борщ, — сказала бабуся, посміхнувшись.

Мммм, це також надзвичайно смачна страва! Але секрети борщу розповім пізніше. Зараз треба перевірити, що ж там коїться! 

Сонце світило яскраво. Грицько кудись йшов з лопатою. Він виглядав безтурботним та веселим. Побачивши мене, посміхнувся. 

—Привітики, Алісо! Прокинулося від співу півника діда Трохима? 

—Так, — відповіла я. 

—Але, напевно, більше не почуєш цього півня. А й воно на краще!— махнув рукою. 

—Що це значить?— спитала я. 

—А ти не знаєш? Дід Трохим хотів зарізати його! 

—Що?! 

Я швидко побігла до хати того чоловіка. Грицько, кинувши лопату, почвалав за мною. У селі це доволі звичайна справа готувати з птахів, але я не хочу, щоб півника вбили. Це, може, звучить по дитячому, але йому треба дати другий шанс! 

Трохим вже замахнувся сокирою. Але побачивши мене, зупинився. 

—Міським не потрібно бачити таке! Йди дівча. 

—Я Аліса. Діду, будь ласочка, не чіпайте його! Хочете, куплю у вас цього птаха? — спитала я, очікуючи, що той погодиться.

Спочатку він відмовився, але потім очі засвітилися сяйвом та радістю. Він попросив, щоб ми викопали картопельку з його городу. Віддавши півня, дав мені лопату (адже Грицько вже мав свою). 

Що може бути кращим за свіже повітря та сільське заняття? Звичайно, що бабусин борщ! Ех, я вже зголодніла.... Але треба працювати! Поки ми працювали (або намагалися, бо я не вмію викопувати картоплю), півник сидів у клітці. Його вирішили назвати в честь діда — Трохим молодший! Головне, щоб його тезка не довідався про це. 

Узагалі то діло йшло доволі непогано. Сонце світило, ми працювали. Зголоднівши, побігли додомцю. Але я зовсім забула закрити клітку з птахом... 

І так, секрет бабиного борщу! Щоб смак був кращим, спочатку треба посмажити буряк та не забути м'ясо. Без нього борщик не стане таким, яким має бути. Зазвичай, ми варимо з квасолею, але я обожнюю і з щавлем. Головним секретом являється паста з томатів, зроблена своїми руцями. Трохи цукру, але зовсім трішечки, щоб відчувалась кислинка. Потім усе варимо. Воаля, борщ готовий! 

Наївшись, пішли до  городу діда Трохима. Попрацювали, а далі побігли і за власником картоплі. Привівши його, ледь не впали з переляку. По ділянці з ягодами ходив півник та насолоджувався місцевою їжею. Дід ледь не впав зі сміху. Тільки потім Грицько допетрив, що ми переплутали городи. 

—Хах,— сміявся Трохим,— так це ж не мій город! Це ж Маковецького! Ах, отримав за свої гріхи! Не буде більше мені сувати свої дурні ідеї! 

Потім я вперше побачила справжнє розчарування. Так, дід та зрадів, що хтось викопав йому картопельку, але побачивши кущи з ягодами (тобто без них), зблід. 

Ми розповіли про те, що сталось. Півника вирішили поселити в одному з сараїв. Хай краще поки там живе! 

Наступного ранку прокинулася від голосних звуків. Вийшовши надвір, побачила Маковецького, який щось лагодив. 

—Що це?— спитала я. 

—Мотоцикл! За нього мені багато грошей дадуть! 

Не знаю щодо грошей, але виглядав він як старий велосипед з пропелером. 

—Ну як тобі? — спитав дідусь.

—Ну-у-у-у.... А на ньому хоч кудись поїдеш? 

—Звичайно! 

Виявилося, що це чудовисько захотів купити голова села. Звичайно, дід Трохим тепер не віддає свої гроші на таку техніку! Після переговорів дід Панас (ім'я голови села) купив цю штукенцію за тисячу гривень. Здається, мало, так? Але за це я б навіть п'ятсот не дала. 

Діти зібрались, щоб подивитися, як поїде цей мотоцикл. Мені також стало цікаво. Оля почухала потилицю.

—Ставлю на те, що впаде після першого кола! 

—Та навіть коло не проїде!— приєднався Тарас. 

—Підтримую,— погодився Грицько. 

Я мовчки стояла, сподіваючись, що голова села не впаде. Затамувавши подих, дивилися. 

—І так, сідайте, пане!— проказав Маковецький. 

—Зараз. 

Залізши, дід Панас нажав на кермо та... Опинився у грязюці. Навколо здійнявся сміх. Маковецького ніхто не бачив. Напевно, втік. Голова лежав у калюжі та щось кричав. 

—Якщо побачу тебе, то-о-о... Гей! Де ти!? Я зараз тобі... 

Отак от! Короче, цей мотоцикл поїхав, але без Панаса. Може, подумав, що краще йому самому жити? 

Розповівши цю історію, бабуся ледь не впала зо сміху. 

—Ех, Маковецький! І де ж він тепер? 

—Напевно, щось майструє…, — здогадалася я.

***

Сонце світило. Я та мої друзяки пішли прогулятися. Тут нам дорогу перегородили якісь хлопці. Узагалі то вони мої однолітки, але виглядали значно старше. Так, через хворобу я мала невеличкий зріст, ще й веснянки на обличчі! 

—Дай пройти! — гукнув хлопець. 

—Це Денис — місцевий хуліган,— шепнув мені Грицько. 

—І його друзяки — Юлько та Толян,— сказала Оля. 

Денис штурхнув мене, а тому я впала у калюжу. З голови злетіла перука, і я опинилася біля ніг хлопаків.... 

—Що це?— не зрозумів Толян. 

Денис тихо підняв перуку та покрутив у руцях. Мої друзі мовчки стояли, бо не зовсім розуміли, що відбувається. Я встала, хотіла втікти, але мене зупинили. 

—Тримай,— Денис віддав перуку,— не переживай, я захищатиму тебе,— всі з подивом дивилися на хлопця.— Бо я не ображаю таких! І взагалі... Якщо хтось сміятиметься — повідом.