Розділ 34

Лєра написала ближче до вечора. Соня в цей час сиділа під розлогою  черешнею та балакала з бабусею й сусідкою, яка прийшла потеревенити. Тітка Катерина кидала непевні, випробувальні погляди на Соню, коли розповідала, як зустріла в магазині Розу і як та її «поносила». На це дівчина лише мовчки закочувала очі.

Побачивши повідомлення від підлітки, у якому та жалілася на свого дядька, Соня ледь сховала усмішку за соковитим яблуком, яке саме надкусила.
Лєра дуже драматично розписала, як Богдан Васильович зранку їх підняв і... змусив зізнатися в нічній пригоді. За словами дівчинки, він просто ввімкнув їм записи з камер. Після цього мовчати було вже нікуди. На цьому місці Соня нахмурилася. Вона ж чітко пам'ятала, що на тому відео нічого не було видно! Тобто директор знайшов ще якісь записи?

Лєра також бідкалася, що тепер вони суворо покарані. Телефони в них забрали й тепер видають лише на дві години ввечері.

А ще згадала про якісь відпрацювання, але що саме це буде — поки залишалося таємницею.

— Соню, дитино, а що це ти з Розою зчепилася? — спитала бабця, коли сусідка нарешті збиралася йти, а вони заходити до хати. Тітка Катерина зупинилася з неприкритою цікавістю, чекаючи на її відповідь.

— Ой, бабцю, то не сварка була. Так, трохи не зійшлися в думках...

— Та з нею ніхто в селі не насмілюється сваритися. Що там між вами сталося?
Соня не вигадала нічого кращого, ніж знизати плечима. Потім вибачилася й утекла до своєї кімнати. Там ще зранку на столі чекав робочий ноутбук.
Після ранкової розмови з майбутньою свекрухою Соні не хотілося одразу виходити до бабусі, скаржитися Руслану на його матір чи набирати власну. Тому вона витратила дві години на те, щоб розгребти електронну пошту. За ті дні, поки вона «відпрацьовувала покарання», назбиралося чимало листів. Ті, що прийшли від Лариси Олександрівни, вона без жалю позначила як спам.
Це допомогло трохи розвантажити голову. Вона навіть змогла виконати невеличке замовлення, яке відкладала майже місяць.

Згодом бабуся залучила її до господарства — цього разу вони варили полуничне варення. До приходу тітки Катерини Соні здавалося, що вона й сама вже наскрізь просочилася цим сиропом: навіть шкіра пахла полуницею та цукром.

Дівчина відкрила ноутбук і зайшла в робочий чат. Передивилася повідомлення за час своєї відсутності. Лише стажер, якого закріпили за нею, звертався до неї напряму.
Інші колеги ніби й не помітили, що її немає.

Чи це не чіткий знак, що пора повертатися до Києва?

Соня заперечно похитала головою. Не варто вигадувати собі приводи.
Взяла телефон. Хотілося почути голос Руслана. Так, він не дуже любив, коли вона набирала його в робочий час. Але ж просто привітатися можна? Та варто було їй знайти контакт нареченого, як на екрані вискочило сповіщення.
Лєра: «Соню, ти зараз вільна?»

Дівчина усміхнулася. Ні. Ще пару днів цілком можна побути в селі.

Лєра й Влад чекали на неї на лавочці через дорогу від табору. У місцевих це вважалося автобусною зупинкою, у Сониній молодості — точкою збору для походу в клуб, а зараз — улюбленим місцем табірних дітей.

Соня сиділа між ними й із захопленням слухала, як підлітки наввипередки розповідали, як Богдан Васильович розправився спочатку з трактором, потім із дядьком Миколою, і насамкінець — із ними. Виявилося, що камера, запис із якої вони з Богданом переглядали вночі, показувала лише дорогу.
Але була й інша! Вона чудово зафіксувала, як ця банда прокралася до  трактора й виїхала на ньому на дорогу. На щастя, Богдан Васильович не показав цей фрагмент лейтенанту. Але діти тепер були покарані до кінця зміни.
Андрій із Артемом зараз чергували на кухні, а Лєра з Владом вирвалися до Соні, щоб виплеснути останні новини.

Соня відкусила яблуко, яким її пригостили підлітки. Вони так само завзято хрустіли своїми. У цей момент за відчиненою хвірткою табору з'явився Богдан Васильович. Соня із цікавістю поспостерігала, як він сердито щось говорив по телефону. Потім помасував перенісся, закинув голову й подивився в небо.
— А що це з вашим Богданом Васильовичем? — запитала Соня, сама не знаючи чому.

— Ой, — Лєра махнула рукою, збиваючи думку Соні, яка ще не встигла остаточно сформуватися. — На нього насідають із селищної ради. Там за тиждень має бути якесь місцеве свято, приїдуть круті дядечки з області. То вони хочуть, щоб наш табір організував виступ. От він і нервує.
— А звідки ти все це знаєш? — Соня разом із Владом пильно подивилася на дівчинку.
Лєра миттю почервоніла й сховала обличчя за волоссям:

— Ну... він типу мамі розповідав. А я випадково почула.

Влад насупився:

— Взагалі не розумію, навіщо дорослому мужику оця вся фігня!

— Ти про що? — Соня знову вкусила зелене яблуко. Соковита, кислувато-солодка крапля стікла по її підборіддю, і вона машинально витерла її тильним боком долоні.

— Та я про те, що він же якийсь крутий чувак із Черкас. Навіщо йому цей дебільний табір?

— Владиславе! — суворий, низький голос Богдана перерізав повітря.

Від цього окрику вся трійця підскочила на місці, а підлітки  миттю відкинули недогризки за спину. Соня навіть зрозуміти нічого не встигла, а Влад уже підхопився й слухняно побіг до чоловіка.

На мить погляди Соні й Богдана зустрілися. Вона несміливо помахала йому рукою, у якій усе ще тримала яблуко. Його ж обличчя залишилося непробивним — лише темні очі простежили за хлопцем, який намагався оминути його по дузі.