Розділ 32

Богдан ритмічно постукував пальцями однієї руки по столу, а іншою швидкими рухами клацав мишкою, вдивляючись у монітор. Соня пильно стежила за найменшою зміною у виразі його обличчя, хоча зрозуміти там щось було майже неможливо — емоції чоловіка залишалися запечатаними за сімома замками. Неусвідомлено вона й сама почала відстукувати дріб заспокійливого мотиву по своєму стегну.

— Є, — Богдан раптом увесь напружився й подався ближче до столу.

— Що там? — Соня миттю підскочила зі свого місця, оббігла стіл і встала праворуч від чоловіка, впираючись очима в екран.

На відео чітко було видно пейзаж нічної вулиці, частину високого паркану та дорогу. А далі повз ворота проїхав той самий трактор. Він рухався якось ривками, криво, ледь не чіпляючи узбіччя. Богдан відкрутив цей момент назад і запустив знову. Соня подалася вперед, майже притискаючись носом до монітора.

Нічого. У кабіні за кермом виднівся лише темний силует. Неможливо було розібрати ні віку, ні обличчя.

Соня полегшено видихнула. Плечі, які вона, сама того не помічаючи, тримала напруженими останні кілька хвилин, нарешті розслаблено опустилися.

— Не видно... Там геть нічого не зрозуміло!

Вона повернула голову до Богдана. Чоловік коротко кивнув, не відриваючи очей від екрана, а потім поволі перевів погляд на неї. На якусь коротку мить їхні очі зустрілися.

Соня відразу ж випрямилася, відчуваючи, як щоки миттєво обпалило гарячим рум'янцем, а дихання збилося. Вона зробила крок назад і заклала руки за спину, міцно стискаючи кулаки.

— Що ж, можна видихнути. Малі бешкетники не засвітилися на камері.

Богдан усе ще сидів у тій самій позі, лише його темні очі рухалися за нею.

Соня відступила ще далі й повернулася на своє місце навпроти столу.

— І що ви тепер робитимете?

Богдан прочистив горло й повільно відкинувся на високу спинку крісла.

— Як і обіцяв лейтенанту — передам відео з камери.

Дівчина кивнула.

— І придумаю належне покарання для порушників, — додав він спокійно.

— Що?! — Соня аж підскочила на стільці.

Чоловік кинув короткий погляд на настінний годинник і знову глянув на Соню.

— Що? Пропонуєш залишити все безкарним?

— Хто у їхньому віці не робив дурниць? — Соня нервово, захисно усміхнулася.

Богдан кілька секунд мовчки дивився на неї.

— Дійсно. Хто?

Соня вже почала здогадуватися, куди він хилить, але промовчала.

— Наприклад, хто у твоєму віці розмальовував паркани разом із моєю племінницею?

Соня повільно втягнула повітря. От же ж!

— Я намагалася виправити те, що натворила ваша племінниця!

— Звичайно. Після того, як вас змусили це зробити.

— Але зробила! — Соня сердито насупила брови. Він знову за своє взявся?

Але цього разу Богдан ледь помітно всміхнувся.

— Саме тому я й не збираюся робити вигляд, що діти скоїли якийсь злочин століття. 

Соня відкрила рот, щоб заперечити, та зупинилася.

— Вони мусять усвідомити, що за будь-яким порушенням завжди йде відповідальність.

Дівчина демонстративно закотила очі й відкинулася на спинку стільця. Вона схрестила руки на грудях і мовила:

— Думаю, ви й у дитинстві були таким душним, Богдане Васильовичу. Ви взагалі вмієте розважатися?

Брови чоловіка сьогодні явно жили власним життям. Соня не втрималася від тихого смішку, сперлася ліктями об стіл і поклала долоні на поверхню.

— Добре. Визнаю, їхня витівка — це не зовсім ті веселощі, якими варто пишатися. Напевно... Але в їхній пам'яті про дитинство це залишиться яскравим спогадом!

— Так. А ще — уроком про те, що за свої дії треба відповідати, — Богдан був непохитним у своєму рішенні. — Це не лише про розваги, Софіє. Це про те, що могло статися.

— Але ж не сталося!

— Тобто ти пропонуєш мені вдавати, ніби нічого не відбулося? — голос Богдана став важчим. — Ніби не було поліції, не було дзвінка серед ночі... Не зникла важка техніка, вартість якої довелося б покривати мені або батькам цих дітей, якби з нею щось сталося? Чи мені відмахнутися від думки, що вони могли потрапити в куди гіршу халепу, ніж просто розряджений акумулятор у полі?

Соня стушувалася. Вона пригнічено опустила очі під цим важким поглядом.

І раптом у голові знову промайнув той трактор у темряві. Чотири підлітки. Нічна дорога. Ніхто не знає, де вони й що роблять. Один невдалий поворот — і ця дурна витівка могла закінчитися зовсім не смішно.

У неї аж затерпли кінчики пальців від цієї думки, і вона нервово потерла долоні.

До неї нарешті дійшло: Богдан має рацію. Це вона звикла проводити час із підлітками як своя в дошку, як частина їхньої компанії. Але він — директор. На ньому лежить юридична й людська відповідальність за кожну дитину в цьому таборі.

Ще годину тому вона сама була готова повідривати хлопцям голови. То що ж зараз змінилося?

Богдан стиха хмикнув, спостерігаючи за її роздумами:

— Симпатія до моєї племінниці змушує тебе захищати її навіть від мене? Чи в її очах я і є справжнім тираном і диктатором?

Соня теж кволо усміхнулася й полегшено видихнула:

— А хто мені казав, що у дівчинки серйозні проблеми із соціалізацією? Здається, цієї проблеми вам вдалося позбутися.

— О так! — у голосі Богдана прорізався сухий гумор. — Тепер у мене з'явився цілий бандитський синдикат під проводом Лєри.

Соня щиро засміялася, але раптом різко замовкла й прищулилася — тупий головний біль знову нагадав про себе імпульсом у скронях. Вона легенько помасувала шкіру пальцями.

— Добре... Визнаю, що покарання, можливо, справді піде на користь цій фантастичній четвірці. А стосовно думки вашої племінниці про свого дядька… Ну, поки що я не можу відповісти на це питання.

Богдан приховав швидку усмішку за кулаком і на секунду відвернувся. Але Соня все одно встигла помітити цей рух.

— Невже Софія Павлівна зі мною погоджується? Це щось новеньке, — промовив він.