Розділ 31

В машині стояла майже фізично відчутна тиша, яку порушував лише низький, рівний гул двигуна. Соня мовчки вдивлялася в суцільну темряву за вікном, де у світлі фар миготіли силуети придорожніх дерев і хатин. На додачу до всього, страшенно хотілося спати, а скроні почав стискати пульсуючий біль.

В голові панувала абсолютна пустка. Що йому сказати? Що буде, якщо вона розповість усю правду як є? Здасть підлітків із тельбухами? Соня важко, приречено видихнула.

У цей момент машина плавно зупинилася. Дівчина озирнулася довкола. Вони стояли перед зачиненими головними воротами табору. Богдан повернув ключ і заглушив мотор. 

— А що... — Соня розвернулася до чоловіка.

Богдан не рухався. Він сидів, поклавши руки на кермо, і дивився прямо на неї — спокійно, вичікувально, непроникно. Від цього погляду по шкірі поповзли липкі мурашки.

— Поговоримо? — коротко, без жодної емоційної інтонації запитав він.

Дівчина безсило опустила плечі. Сидіти в замкненому просторі салону, де пахло його парфумом, більше не було сил.

— Можливо, тоді хоча б зайдемо до вас у кабінет? — тихо, майже благально попросила вона. — Не дуже хочеться сидіти в машині.

Очі Богдана на секунду звузилися, ніби він прораховував її тактику, але потім він мовчки кивнув.

Вони гулко пройшли порожнім, темним коридором головного корпусу. Вночі кабінет директора виглядав зовсім по-іншому — якось по-особливому, неприємно чужо й тривожно. Соня без дозволу й зайвих церемоній сіла на вже звичне для неї жорстке крісло для відвідувачів.

Богдан на мить завмер у дверях. У його поставі, у тому, як рівно він тримав широкі плечі й як чітко ступав по лінолеуму, виразно проступала вишколена звичка. Жодного зайвого руху. Він підійшов до свого масивного столу, сів і просто склав руки перед собою, переплітаючи пальці в замок.

Тепер він дивився на Соню, не відриваючи прямого, важкого погляду. Так зазвичай дивляться слідчі на допиті, коли заздалегідь знають усі відповіді, але дають тобі останній шанс зізнатися самостійно. Ця його аура абсолютного спокою тиснула на мізки, наче лещата, і це починало Соню відверто дратувати. Вона завовтузилася на своєму стільці.

— Що? — різко кинула, не витримавши цієї мовчазної дуелі. — Ви не будете ставити запитання?

— Я чекаю, коли ти почнеш, — рівно й тихо відчеканив Богдан. — Чи Софії Павлівні обов'язково потрібні навідні запитання?

Цей його тон став останньою краплею. Соня востаннє до болю стиснула кулаки, заплющила очі й... розповіла все. От прямо все, без прикрас. Починаючи від нічної вилазки Лєри та хлопців, проваленої місії з катанням на тракторі, закінчуючи розрядженим акумулятором і тим, як вона намагалася врятувати дурних підлітків від дитячої колонії, майже взявши всю провину на себе. Про колонію це, звісно, було перебільшенням на емоціях, але все ж. У цю хвилину їй було вже абсолютно байдуже, що станеться далі. Хотілося просто якнайшвидше опинитися у своєму ліжку, і її найменше хвилювало, який саме вердикт винесе цей суворий чоловік навпроти.

— ...і ось тоді вони набрали вас. Насправді я не хотіла, чесно! — вона гарячково замахала руками в повітрі, наче намагалася відігнати противну муху. — Але іншого вибору в мене просто не було, — приречено кинула вона наостанок і сутуло опустилася на стільці.

Богдан продовжував мовчати. Поки Соня говорила, його погляд повільно ковзав по її обличчю, вишукуючи там хоча б натяк на фальш чи чергову вигадку. Та зрештою він здався. Важко, виснажено видихнув і відкинувся на високу спинку свого шкіряного крісла, заплющуючи очі.

— Ці діти мене колись доведуть... — він обірвав себе на півслові, так і не закінчивши фразу.

— Їм потрібен контроль! — раптом щиро обурилася Соня. — Нормальний такий контроль!

Богдан повільно підняв голову й розплющив очі.

— Перепрошую?

— Чотири підлітки! Чотири! Посеред ночі викрали трактор! Як вони взагалі змогли безперешкодно втекти з території табору?

Її раптова емоційність знову привернула увагу чоловіка. Богдан повільно насупив брови, роздивляючись Соню з щирим подивом.

— Контроль? — перепитав він, ніби перевіряючи це слово на смак. — Можливо, мені їх ще під замок посадити чи варту виставити? Софіє, це оздоровчий дитячий табір, а не колонія суворого режиму.

Соня на секунду закрила рота, а тоді здивовано кліпнула раз, другий.

— Та ви що? А по ваших методах і не скажеш! — не втрималася вона, виклично піднявши підборіддя. — Хто з нас двох ще кілька днів тому майже погрозами змусив мене стежити за Лєрою? «Або ти допомагаєш мені, або у нас буде зовсім інша розмова» — чи це не ваші слова?

Соня тільки-но закінчила свою промову, як відчула, як щоки миттєво обпалило рум'янцем. Навіть вуха запекли. Здається, вона знову виплеснула багато зайвих емоцій.

Богдан пильно подивився на її почервоніле обличчя. Він не став виправдовуватися. Лише кутики його губ ледь помітно смикнулися вгору.

— Взагалі-то, це називається не «виправна колонія», а крайня міра відчаю, — в його голосі вперше за ніч прорізалася тиха, хрипка іронія. — І, як бачиш, мій метод не дуже спрацював, якщо моя «сторожова охорона» зараз сидить у мене в кабінеті й покриває викрадачів трактора.

Соня остаточно зніяковіла. Вона судомно заправила вибите пасмо волосся за вухо й відвернулася до вікна, тихо щось бурмочучи собі під ніс:

— Я нікого не покриваю... Я просто намагалася, щоб ніхто не постраждав.

— Ти майже тиждень проводиш час із Лєрою, — Богдан подався трохи вперед, розглядаючи її профіль. — Ти справді вважаєш, що я для неї тиран?

Соня розгублено почухала потилицю і знову стала розглядати власне відображення.

— Ну... я якось не заглиблювалася. Було трохи незручно розпитати після того, як Лєра в перший же день розписала мені ваш «деспотичний» характер... — вона кинула швидкий, обережний погляд на Богдана і раптово осіклася.

Він вичікувально підняв одну брову.