Розділ 29

Усі мовчки повернулися до дядька Миколи. Той автоматично випнув груди вперед, ніби саме цього запитання й чекав усе життя.

— Так дорогу ж рівняли! — швидко озвався тракторист, нахиляючись майже впритул до слухавки в руці лейтенанта. — Завтра зранку мали продовжувати роботу. Я його на ніч там і лишив.

— Добре. Далі, — коротко кинув Богдан.

Соня майже фізично уявила, як на тому кінці в Богдана Васильовича злісно й міцно стиснулися губи.

— Кхм, — гучно прокашлявся замісник Віталіка, намагаючись повернути собі офіційний тон. — Так от, тут зараз біля нас одна панянка. Підтвердити особу на місці не можемо, база зависла. А свідки... — він кинув швидкий, сповнений скепсису погляд на двох місцевих п'яниць і приречено похитав головою, — одним словом, потрібно, щоб ви підтвердили, чи вона взагалі ваша.

— Табірна вона, ваша! — знову вклинився Гриць, розмахуючи руками.

— Та помовчіть ви вже, ради Бога! — огризнулася Соня. До цього вона нервово кусала ніготь на великому пальці, а тепер просто згорала від сорому.

Грицько ображено замахав на неї вказівним пальцем, щось бурмочучи. Боже, як він її бісив!

— Дівчина, кажете? — голос директора в трубці став на кілька тонів тихішим і небезпечнішим. — Хто саме?

— Ем... Сідаш Софія Павлівна.

Настала тиша. Соня подумки заплющила очі й попрощалася з останніми крихтами надії. Яка взагалі вірогідність того, що цей суворий чоловік згадає її повне ім'я та прізвище серед ночі? Ну, зважаючи на їхній недавній інцидент, шанси були, але зараз усе це виглядало як повний цирк.

— Дайте їй телефон.

Соня повільно підняла голову.

— Мені?..

— Вам, — сухо відповів Ковтун і простягнув їй мобільник.

На мить накотило дике, майже непереборне бажання просто розвернутися й дременути в кукурудзяні хащі. Але три пари чоловічих очей конвоювали кожен її рух. Вона важко зітхнула, взяла апарат і першим ділом вимкнула гучний зв'язок, притиснувши трубку до вуха.

— Соню? — Богдан звучав... розчаровано. І водночас якось занадто спокійно, що лякало ще більше ніж, якби він кричав.

— Угу, — Соні зовсім не хотілося відповідати, але довелося.

— Ви самі?

Вона чудово зрозуміла прихований зміст цього запитання. Він запитував про дітей.

— Ну, взагалі-то нас тут четверо, — вона виразно подивилася на Грицька та дядька Миколу, які ледь не вухами вростали в телефон.

— Ви де зараз перебуваєте?

— Я? Стою в полі на краю села. Світить місяць, романтично шелестить кукурудза. Краса, одним словом. От тільки когось тут точно бракує... — Соня прикусила язика, злякавшись, що її фірмовий сарказм зараз зовсім недоречний. У слухавці пролунало таке важке, глибоке зітхання, що вона поспішила виправитися: — Я маю на увазі вас, Богдане Васильовичу. Приїдете?

— Не рухайся з місця, — коротко, як наказ, кинув Богдан. — Я скоро буду.

— Та куди я звідси дінуся... — пробурмотіла Соня вже в екран, який слухняно згас — Богдан роз'єднав дзвінок.

Дівчина протягнула телефон дільничному.

— Ну? Що він сказав? — нетерпляче підскочив дядько Микола.

— Виїхав, — відрізала вона.

І лише за кілька секунд до її затуманеного панікою мозку дійшов один факт. Стоп. Лєра ж увечері з упевненістю казала, що Богдан Васильович поїхав у район із ночівлею! Соня повільно насупилася. А ще через мить її наздогнала інша, не менш логічна думка: а як він, в біса, взагалі знайде їх посеред нічного поля, якщо вона навіть толком не пояснила, де саме стоїть машина поліції?

Наступні десять хвилин Соня провела на задньому сидінні поліцейського авто, куди попросилася, щоб не змерзнути. Тим часом два «топові свідки» на вулиці бурхливо обговорювали деградацію сучасного виховання молоді, а Ковтун запекло воював з своїм планшетом. Аж раптом на польовій дорозі з'явилося яскраве світло фар.

Соня внутрішньо стиснулася. Вона так і не встигла придумати бодай якусь притомну брехню для директора. Не хотілося б так безглуздо псувати репутацію, яку вона виборювала буквально потом і кров'ю, через тупу витівку підлітків. Тим паче, минулого разу вона хоч частково брала участь, а цього — навіть близько поруч не стояла! Але реакція Богдана Васильовича лякала її до спазмів в шлунку. Що йому сказати? Розповісти все як є? А повірить він їй?

Трясця!

Темний позашляховик різко загальмував неподалік від їхньої компанії. Водій фар вимикати не став, залишаючи всіх у колі світла. Двері відчинилися, і з салону з'явилася масивна, сувора фігура Богдана. Від звуку, з яким він захлопнув дверцята, Соня і чоловіки на вулиці синхронно здригнулися. Дівчина в салоні інстинктивно підібгала ноги й сховала руки між колінами.

Богдан одразу знайшов її поглядом через скло. Потім швидко оцінив обстановку, окинувши оком присутніх, і помітно розслабив плечі.

Соня винувато, зовсім кволо усміхнулася і одними губами прошепотіла :

— Привіт...

— Богдане Васильовичу, доброї ночі! — Ковтун першим підійшов до директора табору, тиснучи йому руку й киваючи в бік автівки. — Ваша панянка?