Розділ 28

— Для чого ускладнювати? — Соня закотила очі й дістала телефон.

Але мобільний, як на зло, лише спалахнув на мить символом розрядженої батареї і згас. Разом із цим кволим світлом екрана зникла й остання надія на швидке вирішення проблеми. Соня нервово смикнула пальцем, відчуваючи, як до горла підкочується клубок безсилля. Дідько!

Ковтун глибоко, майже співчутливо вдихнув:

— У мене в машині є зарядка. Можемо пройти туди, і ви мені покажете ваші документи в електронному вигляді.

Соня понуро кивнула. Зараз вона була згодна на все, лиш би відійти якомога далі від того клятого кукурудзяного поля і чортового трактора, який буквально дихав їй у спину. Вона подумки дала собі клятву: завтра ж, ні, прямо сьогодні вона збирає речі й повертається в Київ. Досить із неї романтики сільського життя. Але спочатку — вона власноруч надере вуха тій «фантастичній четвірці»!

Службова машина поліцейського стояла неподалік захована за кущами. До неї вся їхня дивна компанія йшла в гнітючій тиші. Точніше, Соня щосили намагалася ігнорувати єхидне бурмотіння Гриця та розлючене сопіння тракториста. В голові вже не залишилося жодної конструктивної думки. Тільки одне нав'язливе бажання: дістатися хати й упасти в ліжко.

Лейтенант відчинив двері автомобіля, підключив білий кабель від старого блока живлення і протягнув його Соні. Дівчина глянула на штекер і ледве не заплакала: старий дріт навіть близько не підходив до роз'єму її новенького айфона.

Соня безсило притислася лобом до прохолодного металевого боку машини. Ну чому саме вона? За що? Вона ж ніколи нікому не бажала зла. Навіть кляту набридливу муху завжди обережно випускала в вікно, якщо та залітала в кімнату! За які такі гріхи їй усе це? «Можливо, мене просто прокляла баба Роза,?» — ця абсурдна думка промайнула в голові, як раптовий спалах блискавки.

— Так, давайте все по протоколу, — Ковтун дістав свій робочий планшет, вмикаючи екран, який залив його обличчя синюватим світлом. — Прізвище, ім'я, по батькові.

— Сідаш Софія Павлівна, — чітко, втомившись від цього безглуздого нічного шоу, відповіла дівчина і щільно схрестила руки на грудях.

Ковтун швидко застукав пальцями по сенсору.

— Число, місяць і рік народження.

— П'ятнадцяте березня тисяча дев'ятсот дев'яносто дев'ятого року.

Пальці лейтенанта завмерли над екраном. Він повільно підняв голову і здивовано поглянув на Соню своїми втомленими очима. Позаду них Грицько голосно, злякано гикнув від несподіванки.

— Скільки-скільки? — Ковтун навіть примружився, наче намагався розгледіти на її обличчі хоч якісь ознаки чітких двадцяти семи років.

— Порахувати допомогти чи самі впораєтеся, товаришу лейтенант? — Соня хижо підняла брову, щиро насолоджуючись ефектом.

— Чуєш, командире, бреше вона! — тракторист аж підскочив на місці від обурення. — Які двадцять сім?! Та їй від сили вісімнадцять з хвостиком даси! Вона з тими табірними малолітками постійно треться, я сам бачив! Нехай паспорт показує!

— Мій телефон сів, а разом із ним і додаток «Дія», — Соня спокійно, з королівським презирством повернулася до чоловіка. — І якщо ви зараз же не припините цей цирк із «викраденням століття», то завтра зранку я напишу на вас заяву за наклеп.

Тракторист і Гриць ображено закрили роти, перезираючись.

Але фортуна цієї нічної пори явно була не на боці Соні. Мобільний зв'язок у селі й так працював через раз, а цієї миті взагалі вирішив остаточно «лягти». Державна база, через яку лейтенант намагався перевірити її дані, просто зависла на екрані завантаження. Ковтун роздратовано буркнув собі під ніс кілька міцних слів про провайдера та покриття в цьому районі.

— Хто ще в селі може підтвердити вашу особу? — підняв він очі від планшета.

— Слухайте, у вас є особистий номер Віталіка? — глухо запитала вона, дивлячись у темний салон автомобіля.

Ковтун насупився.

— Тобто, Віталія Петровича, — відразу виправилася Соня, сіпнувши головою.

— Він у відпустці. За містом десь.

— Та знаю я! — вона роздратовано махнула рукою. — Але ви його наберіть! Він мене чудово знає!

Дільничний підозріло прищурив очі, вловлюючи якісь особисті нотки.

— Не в тому розумінні, про яке ви подумали! — обурилася Соня, відчуваючи, як щоки починають палати. — Я його однокласниця. Ми сиділи за однією партою в Б-класі, поки я в місто не перевелася. Якщо не вірите, просто запитайте, чи знає він Соню Сідаш, яка в шостому класі випадково розбила вікно в кабінеті фізики його ж портфелем. Повірте, він це пам'ятає досі.

Соня мимоволі ледь помітно усміхнулася. Вона вже й забула про цей випадок, а тут раптом так яскраво пригадалося. Вечір спогадів посеред нічного поля, їй-богу.

Ковтун кілька секунд мовчав, оцінюючи її аргумент, потім глибоко зітхнув, дістав із кишені свій телефон і швидко знайшов потрібний контакт. Виклик пішов на гучному зв'язку. Але замість знайомого хрипкого голосу Віталія механічний голос оператора сухо сповістив, що «абонент перебуває поза зоною досяжності».

— І що далі робити будемо? — Ковтун з явним викликом вимкнув екран і поклав слухавку на приладову панель.