Розділ 27

Майже на самому виїзді з поля їхня маленька компанія розпалася. «Фантастична четвірка» швидко розчинялася в глибоких нічних тінях, а Соня спочатку збавила хід, а потім і зовсім зупинилася, дивлячись їм услід. Кілька разів хлопці озирався, перевіряючи, чи вона не передумала, але дівчина щоразу сердито махала рукою, підганяючи їх у бік табору.

Лише коли темрява остаточно поглинула підлітків, Соня повільно повернула голову назад.

Там, усього за якісь п’ятдесят метрів від неї, у кукурудзяних хащах темнів величезний, німий силует, залізний «свідок» злочину, який діти так і не змогли повернути назад. Соня нервово смикнула пальцями.

В принципі, можна було просто розвернутися, піти додому й вигадати якусь брехню на ранок. Але її уява, натренована роками, зараз малювала виключно песимістичні сценарії. Хвилинний приплив підліткових веселощів остаточно минув, залишивши після себе липкий страх і сувору реальність.

— Ну і що тепер робити, Соню? — тихо запитала вона в порожнечу, глибше ховаючи руки в кишені кофти.

У відповідь у сухій траві байдуже й монотонно засюрчав цвіркун.

Вона дістала телефон. Екран різнув по очах яскравим світлом, показуючи дві речі, які змусили Соню тихо й брудно вилаятися. Перша — жалюгідні 7% заряду. Мобільник дихав на ладан і міг вирубитися будь-якої миті. Друга — час. Перша година ночі. У цьому селі зараз сплять навіть собаки.

Кому подарувати свій єдиний, фінальний дзвінок про допомогу?

Руслану? Соня уявила його сонний, роздратований голос і те, як він допомагатиме їй «вирішувати проблему» зі своєї затишної київської квартири. Хіба що прочитає чергову нудну лекцію про її інфантильність, безвідповідальність і про те, навіщо вона взагалі зв'язалася з цими табірними дітьми. Вона досі так і не наважилася розповісти йому, що взяла на себе цю зміну в таборі. Чому? Не хотіла слухати його скептичних зітхань? Чи просто хотіла мати бодай щось своє, куди йому немає доступу? Зараз ця таємниця вилазила їй боком.

Батькові?

Вона важко видихнула, підводячи очі до зірок. Теж ні. Тато, звісно, звик усе життя витягувати її з передряг, якими абсурдними вони не були. Та й соромно було визнавати, що у свої двадцять сім вона знову влипла, як школярка.

А Віталік, як на зло, у відпустці десь поза зоною досяжності...

Пальці ліниво й безнадійно гортали телефонну книгу. Гортали й зупинялися на кожному імені. З кожним новим контактом Соня все чіткіше, майже фізично відчувала: їй немає кому дзвонити. Вона тут абсолютно сама. Ця думка неприємним, липким холодком ковзнула вздовж хребта, змусивши її здригнутися.

«Гаразд. Менше паніки. Повертаємося до хати, а ранок принесе кращу ідею».

Вона вже розвернулася, збираючись зробити крок у бік села, коли зовсім поруч почулися голоси та важкий тупіт кількох пар ніг. Вони йшли швидко, цілеспрямовано і, судячи з усього, прямо до неї. Це ж не діти вирішили повернутися, правда?

Соня миттєво закоцюбла на місці. Тікати було пізно — за секунду крізь густе листя придорожніх дерев пробилося різке світло.

— Та ну ні... — приречено простогнала Соня, заплющуючи очі.

Прямо їй в обличчя впритул ударив потужний, сліпучий промінь ліхтаря.

— Он вона! Я ж казав, що не помилився! Сам бачив, як вона сюди поперла від табору! Не могла далеко подітися!— тріумфально загорлав чийсь голос надто близько.

Дівчина зажмурилася від несподіванки й різко опустила голову, прикриваючись долонею. Голос здався їй знайомим до нудоти.

— Це вона! Точно вам кажу, пане начальнику! Йшла прямо від табору!

—  Спокійно. Спочатку розберемося. — пролунав інший голос — молодий, але нарочито строгий, із тими специфічними інтонаціями, які з'являються в людей, коли їм видають мінімальну владу.

До Соні впритул підійшли троє чоловіків. Від цієї раптової нічної облави всередині все стиснулося від переляку. Але очі швидко вихопили чоловіка вдягненого у поліцейську форму. Холодок знову пробіг по Сониній спині, піднімаючись до потилиці. В роті миттєво пересохло, а пульс забарабанило у вухах так голосно, що майже заглушав нічні звуки поля.

 Серце пропустило удар. Прямо за її спиною, прихована лише тонкими й сухими стеблами кукурудзи, стояла викрадена техніка. Варто їм зробити десяток кроків праворуч або просто посвітити ліхтарем трохи вбік — і її піймають на гарячому. Намагаючись тримати спину рівно і буквально тілом перекривати прогалину в кукурудзяних рядах, вона міцніше стиснула кулаки й різко кинула:

— Можете не світити мені в обличчя?

Промінь ліхтаря слухняно опустився донизу, вихопивши з темряви пильні носки її кросівок. Соня судорожно видихнула, намагаючись заспокоїти калатання в грудях, і окинула поглядом цю дивну нічну делегацію. Примружилася.

— Дядьку Грицю? Ви що тут забули?

Грицько стояв перед нею, злегка погойдуючись із боку в бік, як маятник, і обдаючи свіже нічне повітря стійким, важким перегаром.

— Ага! Впізнала? Який я тобі «дядько»? — огризнувся він, криво усміхаючись і явно пишаючись своєю хвилиною слави. — Це вона, я вам точно кажу! Кілька днів тому бачив, як вона тут розборки біля табору влаштовувала, права качала. — Він повернув каламутні очі на поліцейського  і прицмокнув язиком. — Шпана бандюжна. Знаю я таких міських: приїдуть, натворять ділов, а нам розгрібай.