Розділ 26

Коли Соня нарешті з натугою злізла з високої кабіни, вся їхня маленька нічна компанія мала, м'яко кажучи, не дуже радісний вигляд. Тобто до малих шкідників нарешті почав у повній мірі доходити весь масштаб катастрофи. Вони не просто «взяли без дозволу прокататися» чужу техніку. На додачу до цього вони ще й таємно, нахабно втекли з табору посеред ночі. І головне питання зараз полягало лише в тому, чого саме ці кримінальні таланти боялися дужче: суворого покарнання чи гніву Богдана Васильовича.

— Це все була твоя ідіотська ідея! — першим не витримав Андрій, звинувачувально тицяючи пальцем у груди Влада. — «Та я вмію, та мій батько показував, та тут усього одне коло!». Тепер ми всі через тебе влипли по самі вуха!

— Раз ти такий розумний і правильний, то чого тоді взагалі погодився? — злісно огризнувся у відповідь Влад, підступаючи ближче. — Щось я не чув твоїх протестів, коли ми з вітерцем гнали по полю! Тобі тоді найвеселіше було, ти ледь з кабіни від радості не випадав!

— Так я ж думав, що ми просто зробимо коло і швиденько повернемо цю залізяку на місце, під паркан! — Андрій розпачливо озирнувся довкола, розводячи руками. — Я ж не знав, що ми заглухнемо посеред цієї... цієї дурацької кукурудзи!

— Треба бути завжди готовим до будь-яких, навіть найбільш деструктивних варіантів розвитку подій, — філософськи зауважив Артем, спокійно чухаючи потилицю, де все ще стирчала суха травинка.

— Боже мій... Та мене батьки після цього під такий домашній арешт до самої старості запроторять, що я світу білого не побачу!— Лєра у повному розпачі схопилася руками за обличчя, ледь не плачучи. — Або вже точно в якийсь інтернат для важких підлітків здадуть!

Уся четвірка після цих слів миттєво й синхронно замовкла. Повисла важка нічна тиша. Було чітко видно, як кожен із хлопців подумки судорожно оцінював свої особисті шанси скласти Лєрі компанію в інтернаті.

Соня стомлено зітхнула, присіла на невеликий острівець сухої, пахучої трави коло дороги й відкинулася трохи назад, спираючись на руки. Вона підняла обличчя до темного неба, де в глибокому оксамиті яскраво блимали мільярди зірок. Шкірою вона відчула ніжний, теплий дотик вітру. І чомусь саме зараз, посеред цього глухого нічного поля, поруч із чужим зламаним трактором і зграєю наляканих дітей, їй раптом стало... весело. На душі раптово розлилася якась дивовижна, давно забута легкість.

Вона мимоволі, щиро усміхнулася в темряву.

Перед очима сама собою згадалася інша літня ніч. Багато років тому. Вони з Віталіком. Старий, іржавий сусідський трактор, який вони так само «позичили». Величезна калюжа на виїзді з села, завбільшки з хороше озеро, в якій вони тоді благополучно й наглухо застрягли. І їхній дикий, нестримний регіт на все поле, від якого потім ще пару днів дико болів живіт.

Ох і дісталося ж їм тоді від дорослих... Бабуся Ганя після того випадку тижні два взагалі не дозволяла їй навіть за хвіртку виходити після заходу сонця.

Соня зловила себе на думці, що навіть не пам'ятала, коли востаннє згадувала про той кумедний випадок. За нескінченними дорослими думками про роботу, дедлайни, проєкти, майбутнє весілля з Русланом та всякі інші серйозні, раціональні питання, вона просто почала забувати, як це — бути безтурботним підлітком. Як це — вчиняти абсолютні, чисті дурниці, зовсім не замислюючись про наслідки, і просто жити — тут і зараз.

— Добре! — вона рішуче, одним ривком підскочила на ноги. В правому коліні від такого темпу щось зрадницьки й доволі гучно хруснуло, і Соня миттєво скривилася від несподіванки. М-да, доросле життя воно таке.

Діти, наче малі, налякані козенята, в мить повернули голови й уставилися на неї круглими очима, чекаючи на вирок.

— План у нас наступний, — Соня впевнено взяла ініціативу у свої руки. — Ви зараз розвертаєтеся на сто вісімдесят градусів і якнайшвидше, короткими перебіжками повертаєтеся до табору. Пролізаєте у своє зламане вікно і робите все так, ніби весь цей час слухняно й солодко спали у власних ліжках. Щоб жоден комар у радіусі п'яти кілометрів ні укусом, ні писком не здогадався, що вас не було на території. Не дай Боже ви попадетеся черговому вожатому — я особисто підтримаю кожне слово ваших батьків про інтернат.

Підлітки дружно, синхронно і дуже слухняно закивали головами. Влад, проте, недовірливо примружив очі, дивлячись на неї спідлоба:

— А ти що робитимеш? Підеш нас здавати?

Лєра обурено шикнула і з усього розмаху ліктем стукнула його в бік.

— Я? — Соня удавано, по-діловому закотила рукава своєї кофти. — А що я, по-твоєму, можу зробити самотужки проти багатотонної залізяки? Я теж іду додому, спати.

— Але... — Андрій з острахом подивився на величезний темний силует трактора, який тепер височів посеред поля, наче монумент. — А що тоді з ним робити? Лишати його ось так прямо тут?

— А в тебе є якісь інші варіанти? — Лєра смикнула рукава своєї сорочки, які до цього були закочені. — Чи ми його зараз усі разом вручну назад пхати будемо?

На обличчі Андрія на мить з'явилася наївна усмішка, але Артем миттєво її розбив:

— Без шансів, — Артем помахав рукою. — Цей трактор важить під чотири тонни. По асфальту ми б його вп’ятьох ще зі скрипом покотили завдяки силі тертя. Але ми в полі. Колеса загрузли в пухкому ґрунті, і тут коефіцієнт опору в рази вищий. Ми швидше пупки собі надірвемо, ніж зрушимо його хоч на сантиметр.