Розділ 25

— Благаю, скажи, що в мене від денної спеки мізки поплавилися і це просто слухові галюцинації, — Соня відчувала, як дрібно і нервово тремтять кінчики пальців. — Скажи, що мені почулося.

— Ну... взагалі-то, все не так уже й погано! — Лєра спробувала оптимістично посміхнутися, хоча виходило так собі. — Він не в річці. Він у полі. Просто стоїть... І більше не заводиться...

Лєра раптово замовкла, бо вираз обличчя Соні в ту ж секунду змінився з майже мученицького на вбивчий. Дівчинка кулею відскочила назад, якраз у той момент, коли Соня рипом висунулася з вікна й спробувала схопити її за комір футболки.

— Я тебе сама зараз твоєму дядьку здам! З потрохами! І Віталіка з-під землі дістану! — Соня сварилася з таким шипінням, що можна було подумати, ніби в неї втілився сам дідько. — Ви що, взагалі страх втратили?! Малолітні хулігани! Безпритульники! Майбутні рецидивісти!

— Та це випадково вийшло! — Лєра теж почала закипати, ображено зводячи брови. — І взагалі, хто мені цілий тиждень читав лекції про те, що треба вилазити зі шкаралупи, заводити друзів і вчитися соціальній адаптації, а?!

— Ха! — Соня з усього маху лупнула долонею по пластиковому підвіконню. — Друзів?! Та ти собі не друзів заводиш, ти однокамерників посилено збираєш!

Лєра глибоко видихнула і вперто склала руки на грудях.

— Поки ми з тобою тут будемо стояти й безглуздо сперечатися, справа сама не вирішиться. Ти допоможеш нам чи ні?

— Ні! — відрізала Соня, збираючись остаточно захлопнути вікно.

— Соню! — Лєра злісно тупнула ногою. — У нас реально немає більше до кого звернутися!

— Ідіть у туман і там колективно загубіться! Один раз я тобі, паразитці, вже допомогла на свою голову. Досі відлуння тієї «вдячності» розгрібаю!

— Ну Сонь... — Лєра раптом різко змінила тактику. Вона кумедно звела брови будиночком, випнула нижню губу й зробила максимально жалісливе, сирітське обличчя, на яке тільки була здатна.

Соня важко задихала, демонстративно відвертаючись углиб темної кімнати, аби тільки не дивитися на це маніпулятивне чудо.

— І хто ж це мені казав... — улесливо, солоденьким, аж приторним голоском процитувала дівчинка з темряви подвір'я, — що в кожного в житті має бути хоч одна людина, яка завжди, попри все, стоятиме на твоєму боці? Хто це був, не підкажеш?

Соня всередині майже загарчала від безсилої злості. Але то був приречений рик звіра, який остаточно й безповоротно потрапив у капкан дуже хитрого, підступного мисливця. Вона повільно, наче на ешафот, повернулася назад до вікна, безсило вперлася лобом у прохолодну шибку і ледь чутно, приречено пробурчала:

— «Ми маємо триматися разом, щоб перемогти», — Соня знесилено заплющила очі, проклинаючи свою пам'ять і повчання лисого ченця Аанга. — Боже, як же я ненавиджу це аніме... І твій трактор я теж ненавиджу. Чекай тут, я взуюся.

***

      Сріблясте світло повного місяця щедро осяювало навколишні краєвиди. Здавалося, ніби все навкруги — кожне дерево, кожна бадилина й дахи далеких хат — м’яко підсвічувалося зсередини якимсь чарівним неоновим сяйвом. У звичайний день, а точніше ніч, Соня могла б просто з німим захопленням милуватися цим безхмарним зоряним небом, що розкинулося над головою, як оксамитове полотно. Можливо, вона б навіть таємно спустилася до ставка, щоб подивитися на срібні відблиски на темній воді, послухала б хор жаб, нічне цвірчання невгамовних цвіркунів і дозволила б власним думкам ліниво бродити, наче маленькі човники по тихій воді... Це все могло б бути. В будь-який інший день. Вчора. Чи, може, завтра... Але точно не сьогодні.

Сьогодні Соня проклинала це безхмарне небо і цей клятий повний місяць, який, наче величезний ліхтар підглядача, яскраво підсвічував для всесвіту цю абсурдну нічну виставу.

Вони з Лєрою швидким кроком йшли глухою польовою дорогою, що бігла самим краєм села. Над ними іскрилися далекі холодні зорі, з одного боку густо темніла посадка, яка ховала у своїх глибоких чорних тінях усі можливі дитячі страшилки, з іншого — стіною стояло поле кукурудзи, що таємниче  шелестіло своїм розлогим, шорстким листям. Під ногами тяглася запилена, розпечена за день дорога з рідкісними острівцями підсохлої трави.

Дівчинка слухняно йшла на крок позаду, наче охоронець чи конвоїр. Весь цей час вона з усіх сил намагалася розговорити Соню, закинути хоч якусь тему, але остання була наче кремінь — зла й підкреслено мовчазна. Вони прямували точно на місце «злочину», де, за словами Лєри, хлопці мали віддано чекати на підмогу. Єдине, що хоч трохи заспокоювало — заїхали вони, на щастя, не так уже й далеко. І єдине, що дико дратувало — це «недалеко» все одно було в небезпечній близькості від Соніного дому.

— Ти  сильно злишся? — Лєра підтюпцем наздогнала Соню, заглядаючи їй в обличчя.

— А як ти сама думаєш? — уїдливо кинула Соня через плече, навіть не зменшуючи темпу ходи. — Мені треба було вийти до тебе з короваєм і подякувати за нічну прогулянку? Як вам взагалі, скажи мені на милість, у ваші пусті голови збрело вкрасти цілий, клятий трактор?!

— Ну, ми взагалі-то нічого такого не планували... — Лєра миттєво притихла й опустила голову. — Ти ж бачила, що біля дальнього корпусу третій день дорогу рівняють? От місцевий тракторист дядько Микола його там на ніч і залишив, прямо під стіною. А Влад вдень крутився поруч і підгледів, що той не забрав ключ, а просто кинув його в бардачок і кабіну не закрив. Ну Влад і загорівся...