Розділ 24

Соня стомлено впала на старий диван, навіть не розстеляючи його. Напружені після безкінечного дня м'язи неприємно нили. Прохолодне вечірнє повітря  було наскрізь наповнене п'янким, густим запахом лаванди з бабциного городу.  

Лєра ще вдень відписалася короткою смс-кою: відпрацювання переноситься на наступний день. Бачте, її суворий дядько Богдан забажав особисто, за всіма правилами прийняти готову роботу й закрити це питання. На ці слова Соня лише міцніше стиснула зуби. Бісив він її. Просто неймовірно бісив своєю дурною дисципліною та командним тоном.

Але справжні випробування, як виявилося, чекали вдома. Як тільки бабуся почула, що онучці сьогодні пообіді нікуди не треба йти, вона миттєво знайшла їй нове заняття. Прямо з-під свіжопофарбованих вікон літньої кухні вона загнала Соню на дальній город — полоти нещадні бур'яни.

І от у момент, коли липневе сонце, здавалося, живцем випалювало її шкіру, а поперек активно махав білим прапором, натякаючи на швидку відмову, Соня раптом спіймала себе на думці: фарбувати паркан у таборі було не так уже й погано! Там хоча б хлопці приносили їм холодний компот або ділилися купленим у табірному ларьку морозивом. Бабуся ж не відпускала внучку до хати, поки вони разом не виконали лише старенькій одній зрозумілий і відомий «нормо-день».

Тому, тільки-но швидко сполоснувшись під літнім душем і повечерявши, Соня буквально втекла до прохолодних, рятівних обіймів хати. Вона так дико втомилася, що навіть телефон сьогодні не було сил брати до рук. Написавши Руслану в месенджер пару коротких, напівсонних повідомлень, дівчина безсило закрила очі й віддала себе в руки глибокому літньому сну.

Та всесвіт, схоже, вирішив, що спокійного, розміреного життя з неї цілком достатньо.

Десь посеред солодкого сну про безтурботне синє море, теплий пісок і білих чайок над головою, в кімнаті раптом пролунав різкий, наполегливий стукіт у шибку. Соня підскочила на дивані ніби над селом пролунав реальний сигнал повітряної тривоги. Вона сонно озиралася довкола в суцільній темряві, не розуміючи, де вона. Серце гупало в грудях переляканим, шаленим барабаном. Руки на чистому автоматі першим ділом потягнулися до сумки з документами й речами, що за звичкою завжди лежала під диваном.

— Соню! Пс-с-с, Соню! — з боку відчиненого вікна пролунав приглушений, але такий знайомий голос, який змусив її на мить буквально завмерти.

Соня судорожно зітхнула, натягла на голі плечі легке покривало й обережно підійшла до вікна. Виглянула в нічну темряву подвір'я.

— Привіт! — і прямо з густого куща розкішної царської корони, яка була головною гордістю й недоторканною святинею її бабусі, раптом вискочила...

— Лєра?! — Соня ледь не закричала на все горло, вчасно затиснувши рота долонею.

— Привіт! — дівчинка весело, абсолютно невимушено помахала їй рукою, наче вони зустрілися вдень біля магазину.

— Ні, ні, ні... це вже стає якоюсь дурною традицією... — Соня затулила рукою очі, заплющила їх і глибоко вдихнула, щиро сподіваючись, що коли вона відкриє повіки, ця нічна галюцинація просто зникне.

Але дива не сталося. Дівчинка продовжувала стояти прямо під її вікном, переступаючи з ноги на ногу.

— Скажи мені, будь ласка, що ти не втекла з табору, — Соня молитовно склала долоні перед грудьми, дивлячись на підлітка зверху вниз. — Благаю, скажи саме ці слова. Твій дядько ні за що в житті тепер не повірить, що я не маю до цього жодного стосунку! Він мене живцем диким собакам на якомусь хуторі згодує, ти це розумієш?!

— Та ти не переймайся так, чесно! — Лєра гарячково замахала руками. — Я не втекла. Мене... ну, нас... ніхто не шукає.

Соня небезпечно зіщулила очі. Дівчинка під цим поглядом хутко сховала руки за спину і зробила маленький, боязкий крок назад.

— Лєро, — навіть для самої Соні її власний голос зараз прозвучав якось зловісно й тихо, — що. ти. тут. робиш. посеред ночі?

— Ну... — вона відступила ще на крок назад, остаточно й нещадно притоптуючи кедами тендітні стебла бабциного квітника.

— Кажи вже, — Соня внутрішньо заплющила очі й приготувалася до найгіршого — від пожежі в корпусі до пограбування табірного сейфу. — Або ні! — вона раптом схаменулася й схопилася за ручку вікна, швидко тягнучи її на себе. — Знаєш що? З мене досить одного разу! Нічого не хочу знати! Нічого не бачила, я сплю! В тебе є офіційний опікун, у тебе є дядько-директор! Нехай він і тільки він розбирається з твоїми талантами!

— Ей! Стій! Почекай! — Лєра миттєво зреагувала, рвонулася вперед і мертвою хваткою вчепилася пальцями в половинку старого вікна, не даючи Соні його зачинити й заблокувати засув.

— Пусти! Нічого не хочу знати! Сама виплутуйся! Мені надто дорого коштують твої вибрики! — шипіла Соня, намагаючись не розбудити бабусю в сусідній кімнаті.

— Та вислухай ти мене нарешті! — дівчинка виявилася несподівано сильною й чіпкою, адреналін явно подвоїв її сили. Соня ніяк не могла вирвати білу раму з її рук без зайвого шуму. — Ми не хотіли, чесно! Воно само так вийшло!

Соня раптом завмерла, припинивши тиснути на скло. Серце всередині зробило якийсь божевільний кульбіт, обірвалося й упало кудись глибоко в п'яти. Лєра помітила, що фізичний опір з боку вікна припинився, але свої руки про всяк випадок прибирати не поспішала.