Розділ 22

Щойно поліцейська машина загальмувала біля знайомих воріт, Соня гучно грюкнула пасажирськими дверима й вийшла на розпечену сонцем дорогу.

От же ж виверти клятої долі! Ще вранці вона сама собі говорила, що її ноги в цьому таборі більше не буде. Але після уїдливих підколок Віталика дорогою, коли дільничний усю поїздку відверто кепкував з її раптового «нападу боягузтва», емоції всередині не те що не вгамувалися — вони закипіли з новою силою. Соня відчувала себе заведеною пружиною. Вона підняла очі вгору і злісно, з викликом подивилася прямо в об'єктив камери, що висіла над хвірткою. Постояла кілька секунд, глибоко вдихаючи тепле повітря й збираючи розхитані нерви в кулак.

У цей самий момент замок клацнув, хвіртка відчинилася, і з подвір'я вийшла Лєра. В руках дівчинка тримала велику бляшанку з розчинником і гумовий респіратор. Вона не одразу помітила Соню, бо незграбно на ходу трясла банку, намагаючись її розбовтати. Але коли підвела голову й побачила знайому машину дільничного та саму Соню — зупинилася як укопана.

Її погляд миттєво став колючим, їжакуватим і глибоко підозрілим. Навіть не спробувавши привітатися, Лєра демонстративно й голосно хлопнула хвірткою, пройшла повз і з викликом натягнула респіратор на обличчя, повністю ховаючись від усього зовнішнього світу. Стала схожа на такого собі колючого підлітка-ніндзя, готового до кругової оборони.

— Характером вона явно в свого дядечка пішла — один в один, — гаряче прошепотів Віталик Соні прямо на вухо, покидаючи кабіну. Він скрушно похитав головою й зручніше підкинув у руках важкий ящик із волонтерською допомогою. — Ладно, піду я здавати вантаж. А ти... — він кинув швидкий погляд на напружену спину Лєри. — Коротше, розберешся тут сама. Не маленька.

Соня провела його поглядом, відчуваючи, як усередині починає наростати дивне хвилювання. Образа на Богдана та злість на сільських пліткарок раптом відійшли на другий план, поступившись місцем чистому людському співчуттю. Вона дивилася на цю худу дівчинку в безглуздому великому респіраторі й бачила в ній себе багато років тому — таку ж зацьковану, горду, яка виставила в усі боки гострі голки й мовчки чекала чергового удару від дорослих.

Тим часом Лєра підійшла до залізного паркану, наче на тому сірому металопрофілі була зашифрована головна таємниця всесвіту, поставила банку на землю й буквально зависла, починаючи агресивно й сухо шурхати брудною ганчіркою по металу.

Соня повільно видихнула, намагаючись заспокоїти власне серце, яке влаштувало всередині справжні панічні «внутрішні аплодисменти», і підійшла ближче. Вона мовчки нагнулася, підняла з землі банку, міцно затиснула її між колінами й різко, з зусиллям крутонула заїлу кришку. Звідти миттєво шибануло різким, хімічним запахом уайт-спіриту.

— Тримай, — Соня спокійно протягнула відкриту банку дівчинці. — Краще спочатку змочуй поверхню, а то просто розмажеш сухий бруд по металу й зіпсуєш покриття.

Лєра різко розвернулася, блиснувши темними очима з-під насуплених брів. У цей момент вона стала просто неймовірно, до дрібниць схожа на свого дядька Богдана під час їхньої вчорашньої дуелі в кабінеті.

— І що, сильно він тебе налякав? — глухо й максимально уїдливо пробурчала мала з-під гумового респіратора.

— Хто? — не зрозуміла Соня, здивовано кліпаючи очима.

— Дядько мій! І Віталик, — Лєра різко кивнула головою в бік поліцейського авто. — Пригнали тебе сюди на виправні роботи за компанію, так? Таки припахали відмивати паркан, щоб життя медом не здавалося?

Соня від такої дикої нахабності спочатку аж поперхнулася повітрям, а потім... потім мимоволі щиро, голосно засміялася. Усе її накопичене за ранок роздратування в бік баби Рози, Оксани та підколок Віталіка раптом наче чистою водою змило цією безглуздою підлітковою підозрілістю.

— Ем... взагалі-то ні, — вона спокійно підійшла до дівчинки з іншого боку. — Мене ніхто сюди не приганяв. Я приїхала, бо... Ну, якщо чесно, я й сама до кінця не знаю, чого я сюди припхалася.

Між ними повисла така щільна тиша, що було чітко чути, як над густими кущами при дорозі гудуть бджоли. Соня незграбно переступила з ноги на ногу, розглядаючи власні кеди. Ну от і що їй тепер казати? Практики нормального спілкування з сучасними підлітками у неї було рівно нуль. Просити вибачення прямо за вчорашній зрив? Лєра її просто пошле прямим текстом, у неї на лобі чітким капітальним шрифтом написано: «Не підходь — уб'ю». Треба було терміново зайти з якогось іншого, абсолютно нетипового боку. Скинути цю ідіотську напругу.

— Як казав генерал Айро: «Хоча чудово вірити в себе, проте невелика допомога від інших може стати справжнім благословенням», — Соня тепло, трохи ніяково усміхнулася.

Лєра аж сіпнулася від несподіванки, а її очі під респіратором миттєво округлилися від дикого подиву. Вона навіть ганчірку опустила:

— Ти що... зараз серйозно процитувала мені «Аватара»? Останнього захисника повітря?

 — О, то ти знаєш це аніме? — Соня задоволено сховала руки в кишені шортів. — А я була впевнена, що сучасні підлітки таку класику вже давно не дивляться.

Лєра миттєво відвернулася до паркану, наче відчайдушно намагалася сховати мимовільну, першу щиру усмішку на обличчі:

— Справжні шедеври, між іншим, не старіють... Ладно. І як часто ти в реальному житті цитуєш мудрих мультяшних дідів? — буркнула мала, уже куди м'якше мочаючи край ганчірки в різкий розчинник.