Розділ 21

За останні дні Соня взяла собі за звичку залітати на подвір’я так, наче за нею женеться розлючений рій шершнів. Пластиковий пакет із кришками з глухим стукотом упав на дерев'яний стіл на ґанку. Зуби дівчини були міцно зчеплені, а щоки досі палали від праведного гніву — сільські пліткарки з їхніми брудними язиками все ще стояли перед очима.

Хоча, якщо розібратися холодною головою, реальних причин для такої злості в неї не було. Ну розпускають вони свої плітки, ну то й що? Соня в тих розмовах навіть не згадувалася, її репутація була в безпеці. Але сама несправедливість, це дике бажання зацькувати підлітків просто вивертало її навиворіт.

— О, Сонюню, а ти вже повернулася? — з хати неспішно вийшла бабуся, витираючи руки об ситцевий фартух. — А у нас тут гості, бач.

З-за її плеча з'явилася задоволена, кругла й до болю знайома фізіономія Віталика. Дільничний помахав їй рукою, в якій тримав пиріжок із лівером, а в іншій впевнено стискав стакан із прохолодним вишневим компотом. Виглядав він при цьому так, наче щоправда виграв у лотерею.

— Здоровенькі були, київська еліто! — Віталик весело підняв склянку, салютуючи Соні. — А чого це ми такі злі, як прокурор на допиті? Наче тобі в магазині Оксана замість кришок три роки виправних робіт із конфіскацією виписала.

Соня хижо зіщулила очі, готові спопелити його на місці. Чоловік у відповідь лише хитро підморгнув і знову вкусив пиріжка.

— Не чіпай її, Віталику, бачиш —дитина не в гуморі, — заступилася бабуся Ганя, розставляючи тарілки.

— Ти взагалі як тут опинився в робочий час? — Соня підійшла ближче, схрестивши руки на грудях.

— Віталик якраз їде в той новий дитячий табір, везе якісь коробки від волонтерів, — охоче пояснила бабуся. — Ну й до нас по дорозі заскочив. То я там у багажник йому ще три баночки свого фірмового суничного варення поставила — нехай діткам віддасть до чаю, їм же приємно буде.

Віталик знову красномовно пограв бровами й задоволено зажував смаколик. Бабуся підійшла ближче до онуки, заглядаючи їй в обличчя:

— А ти чого й справді така набурмосена? По дорозі посварилася з кимось, чи що?

— Ні, ба. Все добре. Просто голова трохи розколюється.

— То може зі мною прокатаєшся? — Віталик гучно сьорбнув компоту й кинув погляд на свої автомобільні ключі. — Провітришся трохи, вітерцем мізки прочистить. А я тебе туди й назад підкину.

— О, чудово! Розвієшся трохи, — бабуся аж руками сплеснула від радості. — І розповіси мені потім, що і як у тому таборі. Адже будівлю того колишнього садочка ще твій покійний дід будував, колоди сам тесав! Цікаво ж, як вони його там переробили на новий лад.

У Соні всередині все захололо. «Тільки не це».

— Я? В табір?! — вона аж відсахнулася. — Бабусю, та я туди ні за які гроші в світі не поїду! Мені й тут, у дворі, під черешнею чудово дихається.

— О-о-о, ну все ясно, — Віталик гучно поставив порожню склянку на стіл і хитро примружився, дивлячись прямо Соні в очі. — Залишишся ховатися за бабиною спідницею, Соняш? Невже злякалася грізного директора? Боїшся?

Бабуся тільки здивовано кліпнула очима, абсолютно не розуміючи, про які такі страхи й директорів ідеться, а от Соня все прекрасно зрозуміла. В її очах миттєво спалахнули небезпечні, гарячі іскри. Його слова подіяли як прямий, зухвалий виклик на дуель перед свідками.

Ще не до кінця охолонувши від гучної перепалки в магазині з бабою Розою, Соня випрямила спину й гордо підняла підборіддя:

— Хто боїться? Я?! — дівчина відвела очі і фиркнула. —  Оцінила. Наступного разу я вибираю тему для анекдотів, — і вона сердито подивилася на друга.

Віталик усміхнувся і вальяжно потягнувся, крутячи на пальці ключі від машини.

— То що, їдемо, чи далі будеш дитячі відмазки ліпити?

— Заводь свій бобік, начальнику, — відрізала Соня, рішуче крокуючи до хвіртки попереду нього. — Я директору особисто занесу бабине варення. І заодно детально розкажу, куди саме він може собі засунути свій ультиматум, свої суди і свої приховані камери! — вже тихіше, ні до кого не звертаючись, зловісно буркнула вона собі під ніс. — Рушаймо!