Розділ 20

Частину вишень вони розклали в скляні банки й закрутили. Іншу частину бабуся Ганя перетерла на густе, соковите варення. Соня сиділа поруч на низькому табуреті й, чесно кажучи, старалася швидше не заважати, ніж реально допомагати. Вона мовчки спостерігала за руками старої. Кажуть, що по руках людини можна безпомилково прочитати, яке життя вона прожила. Старі, покручені часом і важкою працею пальці бабці все так само впевнено й справно тримали слизьке скло. Завченими до автоматизму, точними рухами закручувався старий металевий ключ, видаючи глухий скрегіт. А от перевертати гарячі, обпікаючі банки догори дном на розстелену ковдру мала вже Соня.

У літній кухні стояла нестерпна, густа спека. Сиза пара від стерилізації просто не встигала виходити крізь навстіж відчинені вікна та двері й важкими клубами збиралася під самою стелею. Проте тут божественно пахло вишнями та карамельним цукром. Соня щохвилини намагалася потайки зняти гарячу пінку або набрати солодке варення прямо на палець, і щоразу, з тихим шипінням, обпікала собі язика.

Обідали вони там же, не відходячи від плити: пили парне козяче молоко, заїдаючи його свіжоспеченим пухким хлібом із ще теплим вишневим варенням. Соні на мить здалося, що в усьому світі немає нічого смачнішого за цю просту їжу. Круасани та чиа-пудинги, які вона звикла щоранку купувати в кав'ярні під київським офісом, раптом здалися прісними, штучними й абсолютно пластиковими.

— Ох... — бабця важко опустилася на стілець поруч із онукою і витерла змокріле чоло рушником. — Щось зморилася я трішки. Треба піти до хати, прилягти відпочити на годинку. А вже ввечері, як спаде сонце, підемо на город, обірвемо кабачки. Зробимо ще порцію кабачкової ікри.

Соня аж жалібно застогнала, відкидаючись на спинку стільця:

— Ба, ну може на сьогодні вже все? Ти подивись, скільки всього ми вже вгрюкали! Пожалій себе.

— А з кабачками що робити? Погниють же! Ні, зробимо ікру. Взимку вона як знахідка буде, от побачиш. Ти не візьмеш до свого Києва, то батько приїде й забере. Він же так любить мою кабачкову ікру, — старі очі лукаво блиснули.

Ось вона — пішла важка артилерія. Якщо баба Ганя включала в розмову аргумент про улюбленого сина, отже, будь-який спір вважався програним і закінченим, навіть не розпочавшись.

— Тільки мені здається, що в нас кришки залізні скінчилися, — бабця підвелася й почовгала до темної комори, де зберігала всякий домашній крам.

Соня всередині аж зраділа — з'явився легальний шанс відкрутитися від задушливої кухні.

— Ага, точно немає, усі вийшли, — бабця повернулася, тримаючи в руках порожню картонну коробку. — Давай-но, Соню, біжи швиденько до Оксани в магазин. Купиш одну упаковку кришок, тих, що під ключ.

Соня безсило впала головою на власні складені руки прямо на столі.

— Ба-а-а... Ну на вулиці ж пекло яке.

— І що з того? Одягнеш мого солом'яного бриля — і нічого твоїй маківці не станеться. А то знову засядеш у своєму телефоні, за вуха не відтягнеш. Тільки очі псуєш.

Бабця, усе ще щось невдоволено бурмочучи собі під ніс про сучасну молодь, знову пішла до комори по головний убір.

Таким чином, уже за десять хвилин Соня слухняно пленталася порожною, розпеченою вулицею в бік центру. Мимо неї з диким криком і реготом пронеслася зграйка місцевих підлітків на велосипедах, залишивши дівчину задихатися в густих клубах сірої куряви.

Вона роздратовано помахала рукою перед обличчям, випльовуючи пісок, і провела хлопчаків далеко не радісним поглядом. І саме в цей момент у голові знову виринула Лєра. Цікаво, а вона зараз там, у таборі, відпрацьовує те дурне покарання? Совість, яка досі мирно спала під заспокійливі бабцині розповіді, раптом неприємно заковиряла десь під ребрами. Соня згадала, як Лєра стояла біля паркану зі схрещеними руками, намагаючись виглядати злою та байдужою. Але тоді, під цією бравадою, вона ж бачила звичайну перелякану дитину. Лєра ж захищалася. Вона, по суті, робила дурниці від самотності, а Соня — доросла, розумна жінка — просто нагримала на дитину. Не дуже гарно вийшло. Далеко не по-дорослому.

Маленький дверний дзвіночок радісно й тонко сповістив, що до сільмагу зайшов покупець. Продавчиня Оксана відірвала очі від невеликого телевізора, де якраз крутили якусь надривну турецьку драму. Побачивши в дверях Соню, вона широко й по-свояцьки усміхнулася.

— А ти, бачу, у нас уже обживаєшся, — Оксана ліниво сперлася пишним стегном об дерев'яний прилавок, обмахуючись якимось журналом. — Ще пару днів — і тебе взагалі від наших дівчат не відрізниш.

— Привіт, — Соня з полегшенням підставила обличчя під слабкий струмінь старого кондиціонера й скинула солом'яного бриля за плечі, обережно торкнувшись обпаленого носа.

— Ну, з чим прийшла?

— Мені потрібні кришки для консервації. Звичайні, під ключ.

Оксана театрально закотила очі, зітхнувши про нескінченний сезон закруток, але з місця не зрушила. Бо в цей самий момент двері знову дзинькнули, і до магазину буквально влетіла молода дівчина Катюша, а за нею — величаво, наче королева місцевого розливу, зайшла баба Роза. Її яскрава квітчаста сукня-балахон летіла в різні боки, а масивні золоті сережки голосно й ритмічно дзвеніли в такт важким крокам. Від неї на три метри довкола тхнуло її фірмовими задушливими парфумами, перемішаними з міцним тютюновим димом.