Розділ 18

Ввечері вони з бабусею посиділи з чаєм під розлогою черешнею. Ганя розповіла кілька смішних історій про свою Зірку. Виявляється, Соня була не єдиною, хто постраждав від цього малого чудовиська. Місцевий поштар колись так тікав від кози, що розгубив усі газети по вулиці. Це мало б хоч трохи покращити настрій дівчини, але забите стегно нило й нагадувало, що завтра там розквітне здоровенний синяк.

Ще якийсь час вони сиділи мовчки, слухаючи вечірні звуки села.

Соня обожнювала такі миті. Коли повітря пахло стернею, денним пилом, а легкий вітерець доносив прохолоду від ставка. Навколо панували заспокійливі звуки: у траві несамовито сюрчали цвіркуни, на річці заводили свої одвічні пісні жаби, а здалеку долинав тихий гомін людей на подвір'ях. Десь чулися звуки домашньої худоби. У такі хвилини весь туман із голови зникав. Соня ніби розчинялася в цьому спокої й вперше за день переставала про щось думати.

Та коли ця мить затишшя минула, дівчина раптом відчула себе абсолютно спустошеною. Ніби весь тягар світу раптом ліг на її плечі. Вона вирішила сховатися у своїй кімнаті — неймовірно захотілося опинитися в тиші, закрившись від усього світу.

Соня зі стогоном опустилася на старенький диван. Плечі пекли, стегно нило, голова розколювалася. Просто шикарне завершення дня.

Вона прикрила очі, а потім потягнулася до телефона, який щойно від'єднала від зарядки. Повернувшись до хати, вона виявила, що пристрій вимкнутий.

Коли екран нарешті подав сигнал життя, на ньому один за одним почали з'являтися сповіщення. Пропущений виклик від шефа, від сусідки зверху, від мами... і два пропущені від Руслана.

Побачивши знайоме ім'я, Соня відчула таке полегшення, ніби нарешті знайшла безпечне місце, де можна перестати бути сильною. Раптом до болю захотілося просто почути його голос і розповісти все, що сталося. Вона рідко дозволяла собі плакати, але зараз, після всього пережитого, боялася не втриматися. Пальці швидко натиснули на зелену кнопку.

Два гудки... три.

І нарешті в слухавці зазвучав такий знайомий, рідний голос:

— Слухаю.

— Привіт, — її голос зрадницьки здригнувся й надломився. Соня прикусила губу, молячись, щоб він не помітив цієї секундної слабкості.

Зі слухавки долинав такий далекий зараз, але затишний шум київського офісу: гудіння кондиціонерів, чийсь далекий сміх, цокання підборів по дорогому ламінату.

— Зайчику, ти чому не брала слухавку?! Я вже почав хвилюватися, — голос Руслана справді звучав стурбовано.

— Просто забула вчасно зарядити телефон.

— Знову? Ну ти як маленька, чесне слово, — він злегка хмикнув.

Соня підняла очі до біленої стелі, на якій відбивалося м'яке жовте світло від старої бабциної люстри. За відчиненим вікном оглушливо тріщали сільські цвіркуни.

— Як бабуся Ганя? Все в неї добре?

— Так. Передавала тобі привіт. Казала, що чекає на тебе в гості.

— І ти їй передавай теж.

— Угу, обов’язково, — дівчина нігтем поколупала візерунок на старому килимі, що висів над диваном.

Бажання вивалити на нього все, що сталося за цю божевільну добу ставало все нестерпнішим! Хотілося, щоб він засміявся, сказав, що тільки вона могла вляпатися в таку дурницю, а потім спокійно допоміг би знайти вихід. Але слова застрягли в горлі. Замість них:

— А ти як? Ще на роботі?

— Так. Зараз якраз збираємося всім офісом на вечерю, — у слухавці почувся якийсь рух, хтось на задньому плані голосно гукнув Руслана на ім'я.

— Зрозуміло, — видихнула вона. Руслану явно було не до її сільських пригод.

— А ти сама коли повертаєшся?

— Я? Ще не знаю, — Соня замовкла, обдумуючи відповідь. — Тут бабусі потрібна допомога. Роботи по господарству назбиралося.

— Чому з усіх її онуків допомагати маєш саме ти? Ти ж не єдина, хто в неї є, — у голосі Руслана прорізалися нотки роздратування.

— Давай не починай, — Соня сіла на дивані й подивилася у вікно, де над садком повільно сходив великий липневий місяць. — Я що, не можу допомогти власній бабусі?

— Добре, не злись. Я просто сумую й хвилююся за тебе,  — Руслан голосно видихнув.

— Я знаю. Що ще в тебе нового? ­— Соні стало трішки соромно.

— О! Знаєш, кого я зустрів днями? Твою подругу Аліну. Ту, до якої ми на весілля ходили.

Соня нахмурилася. Згадка про Аліну відгукнулася тупим болем. Це було якраз у той період, коли в неї просто не було сил підтримувати цей штучний фасад «успішної столичної дружби». Вона тоді просто зникла з радарів, а Аліна не стала шукати причин і з'ясовувати стосунки.

— А чому ти мені не сказала, що ви з нею більше не спілкуєтеся? Для мене це було неочікувано.

— Хіба не казала? — Соня підібгала під себе ногу. — Здається, говорила тобі.

— Ну, я б запам’ятав, — Руслан знову хмикнув, і в цьому звуці Соні почувся прихований докір її «складному характеру».

Вона промовчала. Подивилася на свій акуратний манікюр.