Розділ 17

— ...Мудак! Впертішого й більш нестерпного чоловіка я в житті не зустрічала! — Соня широкими кроками йшла до виходу з території табору.

Вона кинула злий погляд через плече. Не була впевнена, чи він справді стояв біля вікна й дивився їй услід, але розпалена уява малювала Богдана саме так: із самовпевненою, зверхньою усмішкою на обличчі. Він же на сто відсотків упевнений, що вона зараз слухняно побіжить виконувати його наказ! А те, що це був саме тупий наказ, а не якесь там «відпрацювання», ясно як день.

— Ну так, зараз! Розгону тобі не треба, директор триклятий?! — Соня з такою силою гупнула хвірткою, що весь металевий паркан ображено загарчав і затрусився.

Дівчина підняла голову, ковтаючи гаряче повітря й дивлячись на чисте блакитне небо. Від люті у вухах аж шуміло. Вона різко розвернулася, знову кинувши погляд на зіпсовану огорожу, і лише тепер помітила Лєру. Дівчинка стояла біля славнозвісного куща, тримаючи в руках Сонине худі, яке так нашвидкоруч забрала вночі.

— Ти! — Соня рішуче рушила прямо на неї. Вигляд, напевно, був ще той, бо дівчинка миттєво зробила крок назад і виставила перед собою руку в захисному жесті.

— Альо! Ти чого така психована?

— Ти! — Соня пригальмувала за пів кроку від неї, ледь стримуючи крик. — Це ти мене втягнула в усе це багно! Якби не твої нічні втечі, у мене взагалі не було б жодних проблем!

Лєра різко відвела очі й піджала губи.

Кілька секунд вона про щось напружено думала, а потім з гіркою, уїдливою посмішкою кинула:

— Ну так, звісно. Я ж усім тільки проблеми приношу. Всім заважаю. То треба було мене відразу вночі на автобус відпустити й не чіпати! Але ні, ти ж вирішила погратися в дорослу і правильну!

— В дорослу?! А ти взагалі знаєш значення слова «відповідальність», егоїстка ти мала?! Чи ти вважаєш, що тобі все й завжди має сходити з рук?

— А відповідальність тут лише я одна маю нести? — Лєра зухвало посміхнулася кривою усмішкою і схрестила руки на грудях. — Я тебе не просила розмальовувати паркан. Ну, побачив би Богдан мої написи, і що? Мені він усе одно нічого б не зробив. Це ти вирішила погратися в благородну рятівницю й схопилася за балончик. Так що не треба тепер мене сюди приплітати!

У Соні на мить аж слова закінчилися від такого неймовірного зухвальства. Вона стояла, хапаючи ротом спекотне повітря, і просто не вірила власним вухам.

— Не приплітати?! — Соня зробила ще один загрозливий крок уперед. Тепер її голос звучав тихо, але в ньому було стільки концентрованої злості, що Лєра миттєво підібралася й напружилася. — Я грала в рятівницю? Та я взагалі могла пройти повз! Могла викликати поліцію, здати тебе з початком твого «перформансу» — і зараз би спокійно пила холодну каву у бабці на веранді, а не вислуховувала твої підліткові маніпуляції! Через тебе МЕНЕ зараз шантажують судом і заявою про хуліганство. І я не збираюся псувати собі репутацію через те, що якісь розбалуваній дитині захотілося показати свій характер!

Лєра мовчала, вперто й ображено дивлячись Соні прямо в очі. Її обличчя знову перетворилося на непробивну кам'яну маску, але щільно підібгані губи помітно здригнулися.

Виплеснувши весь свій гнів, Соня важко видихнула. Тільки зараз до неї дійшло, що нагримати на нещасну дитину було не дуже по-дорослому й надто імпульсивно. Але було пізно — в очах Лєри вже палала глибока, глуха образа. А ще —впертість. Явно рідня своєму дядькові.

— Прекрасно! — вигукнула Лєра, і її голос зрадницьки тремтів. — Тоді йди і пий свою каву, якщо ти так трясешся за свою репутацію! Я і сама чудово з усім упораюся!

Вона з силою швирнула Сонине худі прямо їй під ноги, круто розвернулася, метнулася за огорожу і знову з гуркотом гримнула хвірткою. Соня аж підскочила від несподіванки. Проте за секунду хвіртка знову з брязкотом прочинилася: Лєра мовчки, з розмаху всунула Соні в руки її ж телефон і знову з усього маху захлопнула дверцята.

Соня так і застигла на місці, приголомшено кліпаючи очима. В одній руці — телефон, під ногами — пильне худі, а у вухах досі відлунював залізний брязкіт.

— Ну й сімейка… — прошепотіла вона, закипаючи вже по другому колу. — Яка породочка, така й вродочка!

Вона нагнулася, підняла свій одяг, гидливо обтрусила його від сухої трави та пилу і запхала телефон у кишеню шортів. Порив кинути все к бісу й справді піти до бабці був неймовірно сильним. Але занудний, упевнений голос Богдана про «офіційну заяву у Віталіка» застряг у голові, як гостра скалка.

Насунувши кепку ще нижче, Соня знову штовхнула хвіртку табору. Цього разу акуратно, наче намагаючись показати цьому триклятому паркану, що вона вища за безглузді сімейні істерики.

На ганку головного корпусу дійсно стояли дві великі банки з фарбою, обмотані скотчем, а зверху лежали два дерев'яні бруски, обгорнуті грубим темним папером, і пара дешевих будівельних респіраторів. Соня підійшла, взяла в руки один із брусків і провела пальцем по поверхні. Наждачка виявилася крупнозернистою, цупкою — якраз для того, щоб здирати автомобільну емаль до самого металу. Від однієї думки, скільки фізичних зусиль знадобиться, щоб обдерти хоча б один проліт, у Соні завчасно занили м'язи рук.

— Дизайнер інтер'єрів, преміум-сегмент... — вголос пробурчала вона під ніс, розглядаючи це «багатство». — Провідні європейські бренди, авторський нагляд… Трясця тобі, Богдане Васильовичу!