Розділ 16

Як же не хотілося Соні стояти тут зараз. Вона з сумішшю суму й злості дивилася на цей триклятий паркан, який, під покровом ночі, розмальовувала з такою легкістю. Тільки при безжальному світлі дня їй вдалося повністю оцінити справжній масштаб катастрофи.

Уся двометрова частина, що виходила прямо на дорогу, була рясно обписана кривими, образливими фразами. Їхня з Лєрою нічна спроба художньо виправити ситуацію не просто не допомогла — вона зробила тільки гірше. Тепер яскраві квіточки й корони привертали до лайливих написів ще більше уваги. Трясця йому!

Соня нервово насунула кепку нижче на лоб і рішуче штовхнула хвіртку.

На подвір’ї табору було порожньо, що здалося хорошим знаком. Дівчина швидким кроком зайшла всередину головного корпусу. У повітрі пахло обідом — солодкою запіканкою та компотом із сухофруктів. Якщо Соні не зраджувала пам'ять, колись на першому поверсі тут була їдальня.

Вона мимоволі озирнулася довкола. Око дизайнера увімкнулося автоматично, вихоплюючи деталі. Соня була готова побачити тут класичний пострадянський «руїни-стайл» із облізлою масляною фарбою на стінах і потрісканим лінолеумом під ногами. Проте табір її щиро здивував. Стіни були свіжопофарбовані в приємний, глибокий сіро-блакитний відтінок, який візуально розширював простір. Жодного пафосу чи дешевого пластику — усе просто, мінімалістично, але зроблено на совість і з гарним смаком. Лавки — з якісного світлого дерева, ретельно зашліфовані. По кутках холу стояли великі доглянуті вазони з зеленню. На центральній стіні рівно висів охайний розклад занять. Загалом усе виглядало... дуже мило й затишно.

Соня завмерла посеред холу, роздумуючи, як їй тепер знайти противного директора чи хоча б Лєру. У цей момент із коридору ліворуч почулися жваві підліткові голоси, і за секунду звідти випірнула компанія з трьох хлопців. Побачивши незнайомку, вони миттєво замовкли й зупинилися. Один із них, найвищий, із довгастим обличчям і неслухняним волоссям, зухвало підняв підборіддя, вивчаючи Соню прискіпливим поглядом.

Соня ніяково помахала їм рукою:

— Привіт. — Під цими оцінюючими підлітковими поглядами вона раптом почулася максимально дискомфортно.

— Ти хто? — буркнув найвищий.

— Ем... Я шукаю кабінет директора. Не підкажете, де він?

— На другому поверсі. Треті двері ліворуч, — відгукнувся інший хлопець у кумедних широких шортах до колін.

— Дякую. А він зараз у себе?

— Ну, в такий час він зазвичай там, папери перебирає, — кивнув той самий хлопець.

— Ще раз дякую! — Соня швидко попрямувала до масивних дерев'яних сходів. Уже на першому прольоті вона озирнулася через плече — підлітки, тихо перешіптуючись, виходили на подвір'я.

Дівчина швидко піднялася на другий поверх і без зусиль знайшла потрібний кабінет. На дверях висіла строга табличка: «Директор табору — Бондаренко Богдан Васильович». У Соні аж пальці засвербіли — так захотілося дописати під цим поважним іменем щось паскудне. Але вона вчасно нагадала собі, що вона доросла, серйозна жінка. Натягнувши на обличчя максимально ввічливу, офіційну посмішку, Соня коротко постукала.

— Заходьте, — почувся з-за дверей його рівний, глибокий голос.

Вдихнувши на повні легені, наче перед стрибком у воду, штовхнула двері.

Кабінет директора зустрів її прохолодою та панорамним вікном, що виходило прямо на ту саму дорогу. Богдан сидів за масивним столом, а на стільці збоку, втягнувши голову в плечі, сиділа Лєра. Атмосфера в кімнаті була такою, що повітря можна було різати ножем.

Побачивши Соню, дівчинка лише приречено зітхнула. Богдан відклав ручку й демонстративно поглянув на свій наручний годинник.

— Пунктуально, Соню. Рівно о другій, — промовив він. У його голосі не залишилося й краплі ранкової іронії, лише суха ділова тональність. — Лєро, ти вільна, можеш іти в загін. А ми з твоєю спільницею поговоримо.

Дівчинка кинула на Соню швидкий, повний розпачу погляд. Соня відчула, як усередині знову закипає роздратування. «Так-так, дівчинко, дивися на мене! Тобі має бути соромно. Ти ж нас обох у це втягнула!»

Лєра з опущеною головою підвелася і, човгаючи кедами, мовчки вийшла з кабінету. Соня так само мовчки зайняла її місце, сівши на стілець прямо навпроти Богдана.

Якусь мить чоловік просто мовчки дивився на неї, вивчаючи поверх окулярів. Вона вперто відповідала йому тим самим, не відводячи погляду. Потім він склав руки на столі, зчепивши пальці в замок.

— Лєра категорично відмовляється пояснювати причину свого вчинку. Мені не вдалося витягнути з неї навіть того, як і де ви з нею познайомилися.

Соня ніяково відвела очі вбік, розглядаючи краєвид за вікном.

— Вам щось відомо про мотиви її вчинку? — прямо запитав він.

— Я... думаю, вам потрібно спитати це у племінниці.

— Пф, — Богдан скептично фиркнув і випрямився на стільці. — Я щойно вам сказав: вона відмовляється говорити зі мною взагалі. А ви радите мені «поговорити»?

 — Ну, я не дипломований психолог, — Соня знову подивилася на Богдана. Його густі брови були суворо насуплені.

— Стосовно нашого знайомства, то все вийшло абсолютно випадково. Я... допомогла їй у певній ситуації.