Розділ 15

На обличчя Богдана миттєво повернулася його звична, непробивна маска, а напівусмішка зникла так швидко, наче її там ніколи й не було.

Богдан кілька секунд мовчав, ніби зважуючи, чи варто взагалі продовжувати цю суперечку.

Потім коротко видихнув.

—  Ні. Ми зараз не будемо обговорювати мої сімейні стосунки. І часу на це в мене немає. — Богдан кинув холодний погляд на годинник, остаточно закриваючи тему її «допиту» й безжально обрубуючи дівчину на злеті. — Але скажу наступне.

Він остаточно відійшов від столу , обійшов і став прямо навпроти, змушуючи Соню закинути голову. Важкі долоні чоловіка лягли на спинку сусіднього стільця. 

— Почнемо з того, що Валерія приїхала сюди на літо лише тому, що її батьки наївно вважають: табір під наглядом рідного дядька — це безпечно й надійно. А вона за якихось два тижні примудрилася підняти на вуха два загони, знайти таємну дірку в паркані й розмалювати на моєму особистому робочому місці слово... — тут чоловік раптово обірвав себе на пів слові, так і не вимовивши шедевр підліткової творчості.

Він важко, гучно зітхнув, і в цьому звуці вперше проглянуло щось глибоко людське — банальна чоловіча втома від підлітка, до якого він просто не знає, як підступитися.

— Я не збираюся псувати їй життя поліцією чи подібними речами, — спокійно продовжив директор. — Але й безкарним цей бунт не залишиться. І перш ніж ви назвете мене тираном, повірте — я вже два тижні намагаюся до неї достукатися. Оскільки ви, Соню, за вашими ж словами, так самовіддано «намагалися врятувати ситуацію» квіточками й коронами...

Соня вся підібралася й напружилася, внутрішньо передчуваючи катастрофу. Ще мить тому, коли вона почула про реальну небезпеку для Лєри, весь її войовничий запал згас. Вона вже була готова капітулювати, щиро перепросити за нічний безлад і нормально, по-людськи домовитися про компенсацію збитків. Настрій був абсолютно мирним. Але цей його тон... Сухий, менторський, наче він зачитував вирок у залі суду, миттєво знищив будь-яке бажання йти на компроміс. Всередині знову гарячою хвилею почало підніматися роздратування.

— Малювати ви вмієте, цього не віднімеш, — Богдан тим часом зачитував вердикт. — Матеріали я куплю за свій кошт. Від сьогодні ви з Лєрою під моїм особистим наглядом будете цей паркан перефарбовувати. Зачищати від старої фарби, ґрунтувати і наново фарбувати. Поки Лєра працюватиме руками, у неї не буде часу на дурниці в голові. А ви... ви проконтролюєте, щоб вона знову кудись не втекла.

Соня від обурення аж повітрям поперхнулася. Вона витріщилися на нього, геть не вірячи власним вухам. Мирний настрій випарувався безслідно, залишивши замість себе чисту, концентровану лють.

— Ви зараз це серйозно?! — її голос від шоку злетів на добру октаву вгору. 

Богдан навіть бровою не повів на її емоційний вибух. Він демонстративно й спокійно поглянув на свій наручний годинник знову, а потім перевів важкий погляд на дівчину.

— Ви вночі свідомо псували чужу власність. Тому варіантів у вас рівно два, Соню. Або Віталій просто зараз офіційно оформлює дрібне хуліганство й пошкодження майна з усіма відповідними наслідками для вашої репутації, або сьогодні рівно о другій годині дня я чекаю вас у таборі. Разом із Лєрою. Фарбу, розчинник і пензлі я організую.

Він коротко, суто по-чоловічому кивнув Віталику, круто розвернувся на п'ятах і впевненим, розмашистим кроком вийшов із кабінету. За собою чоловік залишив лише  повну та приголомшену тишу.

Соня повільно, наче в уповільненій зйомці, повернула голову до друга дитинства. Віталик у цей момент старанно ховав очі, з раптовим неймовірним інтересом вивчаючи якусь дуже важливу довідку на екрані монітора.

— Віталіку... — тихо, але так загрозливо просичала вона, що дільничний миттєво підібгав плечі. — Скажи мені, що в тебе в камері тимчасового тримання є вільні нари. Бо я його зараз наздожену на ганку і точно зароблю собі на реальний кримінальний термін!

Друг нарешті відірвалися від монітора, поспіхом підняв руки в захисному жесті й знову зрадницьки хихикнув:

— Сонь, та ладно тобі, не кип'ятися! Радій, що все обійшлося без протоколу й суду. Паркан трохи освіжите, з малою час проведеш — чисте сільське повітря, фізична працетерапія, краса!

Соня спопелила друга дитинства таким поглядом, що той миттєво замовк і навіть перестав усміхатися. Вона з противним, різким скреготом відсунула стілець і, голосно тупаючи кросівками по старій дерев'яній підлозі, рушила до виходу. За Сонею з гуркотом зачинилися важкі металеві двері відділку.

На вулиці липневе сонце вже смажило на повну силу, не шкодуючи її й без того нещасну, гарячу шкіру. Соня йшла швидким, нервовим кроком по пильній сільській дорозі, і всередині в неї все просто ходило ходором від гримучої, вибухонебезпечної суміші емоцій. Вуха досі палахкотіли від сорому. Ну яка ж ідіотка! Розмалювати паркан, опинитися в поліції, а тепер дізнатися, що потерпілий — це рідний дядько тієї малої втікачки...

Серце шалено калатало десь аж у горлі. Боже, якщо про цей сільський арешт дізнається Руслан чи колеги по роботі — це буде миттєвий і феєричний кінець її професійній репутації. Вона справді капітально накосячила, і це тверезе усвідомлення власної провини тиснуло на совість.

Але разом із цим липким, тривожним страхом десь із глибини душі почала закипати глуха, праведна злість. І спрямована вона була виключно на цього впертого Богдана.