Розділ 14

— Звідки ви знаєте мою племінницю? — повторив Богдан, уже повільніше, і його низький голос, здавалося, вібрував у прохолодному повітрі кабінету.

Соня розгублено кліпнула очима, на секунду забувши, як дихати. Репліка повністю застала її зненацька.

— Вашу... кого? — перепитала вона, сподіваючись, що їй просто почулося.

 — Лєру, — сухо й терпляче, наче дитині, пояснив він. — Валерію. П’ятнадцять років. Темне волосся. Довгий і занадто гострий язик.

У кабінеті повисла глуха, майже фізично відчутна тиша. Чути було лише, як на стіні монотонно й дратуючи цокає старий, круглий годинник.

Соня швидко звела докупи всі факти: візит дівчинки, її страх перед «директором-тираном»...

— А-а... Цю Лєру… — нарешті зірвалося з її губ, і вона безсило видихнула все повітря, яке досі тримала в собі.

 — Отже, знаєте, — Богдан зафіксував її реакцію й повільно, ствердно кивнув сам собі, не зводячи з неї прискіпливого погляду.

— Стривайте! — Соня раптом сіпнулася на стільці, від чого обпечена шкіра на плечах знову озвалася ниючим болем. Вона випросталася, намагаючись повернути собі бодай якийсь контроль над ситуацією. — То це... ваша племінниця?!

Віталик у цей момент зацікавлено переводив погляд з одного на другу. Він навіть стаканчик з кавою поставив на стіл, повністю занурившись у виставу. Його обличчя виражало суміш щирого подиву й дикого захвату.

 — На превеликий жаль, так, — Богдан випустив важке зітхання, яке видавало, що ця родичка псує йому кров не перший день.

У роті в Соні миттєво пересохло, а в голові з шаленою швидкістю закрутилися шестерні. Лєрка — його рідна племінниця?! Тобто весь цей час дівчисько бунтувало не просто проти абстрактної адміністрації табору, а проти власного дядька! А Соня, як остання дурепа, повелася на підліткову драму й заступилася за «пригнічене дитя». Ох, яка ж підстава...

— Ясно… — мимоволі вирвалося в неї ні до кого конкретно.

Права брова чоловіка виклично сіпнулася вгору, а в глибині його темних очей промайнув небезпечний вогник. Він злегка нахилився вперед, через що Соня знову чітко відчула його запах — щось терпке, з нотами хвої та дорогого тютюну.

— А ви, виходить, уже встигли багато про мене почути? — спитав він із неприхованою іронією.

— ...Можливо, — Соня ніяково потерла пальцем лоба, ховаючи очі під козирком кепки. Їй до смерті захотілося повернути час назад і прикусити собі язика.

 — Навіть не сумніваюся, — Богдан розчаровано потер перенісся, на мить заплющивши очі. — І що вона встигла вам наговорити?

От халепа.

Якщо зараз чесно переповісти все, що Лєра говорила про свого дядька, ця  розмова не зрозуміло як закінчиться. Соні згадалося повчання Руслана, який завжди каже: «Якщо не знаєш, що говорити — посилайся на закон, це виграє час».

Вона розправила плечі й максимально серйозно видала:

 — Згідно з Конституцією, я маю повне право не свідчити проти себе.

Віталик не витримав. Він закрив обличчя руками й голосно розсміявся на весь кабінет. Його плечі ходили ходуном. А от Богдан навіть не посміхнувся. Навпаки, він став ще похмурішим, оцінюючи її зухвалість.

— Добре. Гаразд. Це суттєво змінює обставини, — Соня зрозуміла, що жарти не пройшли, і примирливо підняла відкриту долоню, зупиняючи чоловіка перед черговою тирадою. — Справді, давайте об'єктивно: я й гадки не мала, що Лєра ваша родичка. Я думала, вона просто перелякана дитина з табору.

— І це, на вашу думку, якось скасовує той факт, що ви — доросла жінка — посеред ночі займалися вандалізмом і розписували мою приватну власність? — його голос став нижчим, тиснучи авторитетом.

— Та не розписувала я його! — Соня аж підскочила на місці від обурення, забувши про біль у плечах. — Я навпаки, намагалася врятувати ситуацію! Я хотіла замалювати той жах!

— Ага, саме так. Домальовуючи веселенькі квіточки, хмаринки й корони прямо поверх капітального напису «Богдан — деспот і тиран»? — Віталик, який нібито заспокоївся, знову гучно закашлявся, намагаючись сховати новий напад сміху за кулаком.

Соня повільно, з по-справжньому вбивчим поглядом повернула голову в бік друга дитинства.

— Це абсолютно не смішно, Віталику.

Богдан тим часом важко зітхнув, демонструючи, що його ліміт терпіння на сьогодні майже вичерпано. Він раптово зробив крок від столу і підійшов ближче до Соні. Вона мимоволі втиснулася в спинку стільця. Чоловік був занадто великим для цього маленького кабінету.

Богдан схрестив руки на грудях і подивився на неї зверху вниз:

— Ви хоч усвідомлюєте, що Валерія фактично втекла з території закритого дитячого закладу, за безпеку якого я несу відповідальність?

І ось тут Соня раптово осіклася. Весь її войовничий запал миттєво здувся, як повітряна кулька. Бо... він мав рацію. Тепер вона й сама це чітко розуміла. Лєра була підлітком у стані емоційного афекту. А якщо вона реально втекла б, а не прийшла до неї? А якщо б її підібрав хтось інший на трасі? Вперше ця історія прозвучала для неї не як романтичний підлітковий бунт чи помста, а як реальна й страшна небезпека. На мить серце злякано пришвидшило свій хід, боляче вдарившись об ребра. Соня відчула, як липкий страх проповзає по спині.