Розділ 13

Кинувши останній погляд на своє відображення в дзеркалі, Соня злегка скривилася. Як і очікувалося, учорашні нічні пригоди сьогодні вранці були написані прямо в неї на обличчі.

Після того як Віталик підкинув її додому, дівчина так і не змогла заснути. Вона без кінця прокручувала в голові все, що сталося, і ніяк не могла збагнути: як вона взагалі примудрилася в таке вляпатися? Хіба ж не планувалося просто приїхати в село й відпочити? Природа, свіже повітря, трохи фізичної праці на городі й абсолютна, благословенна тиша — ось і все, що їй було потрібно. Усе, чого вона так прагнула, коли сідала в машину й залишала гамірний Київ у дзеркалі заднього виду. Але в якогось небесного розпорядника завдань, схоже, були геть інші плани на її відпустку.

Тому Соня майже не зімкнула очей до самого ранку.

Головою вона розуміла, що це не її проблема й нічого непоправного не сталося. Віталик обіцяв допомогти. Але що, як навіть його дружній авторитет не спрацює? Що буде з тією малою причепою? Чи повернулася вона до табору? Чи Лєра вже втілила свій план і зараз сидить в автобусі на Черкаси? І головне — як тепер повернути свій телефон?

Ці думки , як барабани, стукали в мізки, не даючи провалитися в сон.

До всього додалися й плечі, які вона благополучно забула змастити після того, як повернулася. Тепер вони нещадно пекли і своїм відтінком нагадували добре зварених раків.

З грудей вирвався важкий видих. А вже від синців під очима не допоможе жоден консилер!

— А куди це ти так рано намилилася? — до кімнати без стуку зайшла бабця Ганя, кинувши на онуку пильний, рентгенівський погляд.

Сама старенька зранку вже встигла оббігати все господарство: прив’язати й видоїти козу, погодувати поросят і навіть щось пополоти на городі.

— От не послухала мене! Казала ж — намаж сметаною, затягло б до ранку! Подивись, на кого схожа! — вона підійшла ближче й з жалем погладила гарячу шкіру на її плечі.

Соня різко сіпнулася й аж зуби зціпила:

— Ай! Забула, ба. Не зчулася, як заснула.

— Ага, розказуй. А вночі куди теліпалася? Чи думаєш, стара вже й не почула, як машина під вікнами гурчала?

— Ба, — Соня подивилася на неї з-під брів. — Ну я ж уже не маленька дівчинка. Що за нотації?

— Та які там нотації? — трохи пом’якшила тон бабця, ховаючи посмішку в зморшках. — То куди це ти зібралася так рано?

 — Просто хочу пройтися, повітрям подихати, поки сонце не так жарить. Вчора Віталика випадково зустріла в селі. І, випереджаючи твої розпитування — це він мене підвіз. Піду понабридаю йому зранку, — Соня швидко нанесла на шию свій улюблений парфумований спрей і повернулася до бабці.

— А коли це ви встигли зустрітися? Я ж заходила до тебе ввечері, ти без задніх ніг спала.

Дівчина на мить завагалася, гарячково підбираючи версію:

— Так, я його ще перед цим, біля магазину бачила. А він уночі повз проїжджав, помітив, що світло горить, от і набрав. Усе, ба, менше запитань! Мені справді пора, — і Соня швидко чмокнула бабцю в зморшкувату щоку.

 — Ох, звела ж вас нечиста сила… Сподіваюся, ваші дитячі пригоди вже в минулому? Не доведеться мені на старість років через вас червоніти перед людьми?

Соня відчула, як її миттєво кинуло в жар. Вона вхопила свою кепку й кулею вилетіла з хати. Будь що буде!

Через двадцять хвилин дівчина вже стояла перед знайомою одноповерховою будівлею. У променях безжального ранкового сонця вона не здавалася привітнішою, ніж уночі. Неподалік на узбіччі Соня помітила знайомий чорний позашляховик. Отже, Богдан уже на місці. Трясця йому! Треба ж бути таким прискіпливо пунктуальним?

Соня зробила глибокий вдих, розправила обпечені плечі й рішуче штовхнула важкі металеві двері. Всередині її зустріла густа прохолода, а повітря наскрізь пахло старим сукном та архівними паперами. Зробивши кілька непевних кроків по коридору, вона зупинилася перед кабінетом дільничного. Вдих. Видих. Короткий стук. Не чекаючи офіційного запрошення, Соня одразу потягнула ручку на себе й увійшла.

Першим, на кого наштовхнувся її погляд, був Богдан. Кремезний, зібраний, у вугільно-чорній сорочці з короткими рукавами, яка підкреслювала його міцні руки. Він невимушено спирався стегном об край Віталикового столу й неспішно сьорбав каву з паперового стаканчика, густий аромат якої миттєво заповнив усю кімнату. Дільничний тримав у руках точно таку ж порцію кофеїну й зосереджено вдивлявся в екран монітора. Брови друга були суворо зведені до перенісся.

Соня завмерла в дверях.

Очі Богдана миттєво ковзнули по її постаті — від розпатланих кучерів до яскраво-червоних плечей та коротких джинсових шортів. На його обличчі не здригнувся жоден мускул. Дівчина прийняла виклик і відповіла йому таким же залізобетонним, холодним поглядом.

— О, Соню, ти вже прийшла? — Віталик швидко кивнув їй, не відриваючись від комп'ютера.

Вона дрібними, але впевненими кроками підійшла до стільця навпроти столу й сіла, принципово не чекаючи, поки їй запропонують.

— Ми ж наче домовлялися на восьму, — стараючись, щоб голос звучав максимально рівно й незалежно, промовила вона.