Розділ 12

Соня кинула швидкий погляд довкола. Кабінет мало чим відрізнявся від того, яким вона пам’ятала його з підліткових років. Той самий масивний стіл, потерте крісло, два стільці навпроти для відвідувачів, забиті теками шафи з документами та пишні вазони на підвіконні.

— О, а шпалери нові? — вона з інтересом поглянула на Віталика.

Він зиркнув на стіну й ніяково почухав потилицю:

— Ну... захотілося додати трохи затишку від себе.

— Ясно, — вона зручно вмостилася на стільці й склала руки на столі. — І як так сталося, що ти став дільничним? Твоя підліткова звичка кожні вихідні стирчати тут через наші пригоди врешті виробила любов до цього місця? — дівчина грайливо підморгнула.

Друг дитинства голосно засміявся й повчально помахав у повітрі вказівним пальцем:

 — Скучив же я за твоїм фірмовим гумором, Сонька.

Дівчина вдивлялася в таке рідне й знайоме обличчя. Років десять тому жоден її літній приїзд до бабусі не обходився без Віталика. Він був її вірним лицарем: завжди захищав, підтримував і організовував їхнє шалене дозвілля. Зараз перед нею сидів усе той самий хлопець, але вже дорослий, змужнілий. Риси обличчя загострилися, покрилися першими дрібними зморшками біля очей. Віку помітно додавала й густа борода, яку він відпустив, та й у плечах він став значно ширшим. Але найбільше Соню вразив його погляд — з очей зник той дитячий, безумний захват від очікування нових капостей.

— А ти взагалі не змінилася, — усміхнувся Віталик, розглядаючи її. — Якою була в сімнадцять, такою й залишилася. Наче переді мною й не доросла жінка зовсім. Ну, хіба що, — він оцінювально крутнув головою, — волосся стало значно коротшим.

Соня підняла руку й кумедно посмикала себе за пасма:

— Ага. Захотілося кардинальних змін.

— Тоді не дивно, що Богдан прийняв тебе за малолітку, — дільничний знову засміявся, але раптом різко звів брови до перенісся, стаючи серйозним. — До речі, а що це взагалі за перформанс був? Ти справді власноруч обмалювала табірний паркан?

— О, це правда одне суцільне непорозуміння! — Соня емоційно підсунулася ближче до столу.

На мить накотило стійке відчуття дежавю — ніби вона знову сидить у цьому ж кабінеті перед старим шерифом і напівплачучи просить не викликати бабцю Ганю. Наступні кілька хвилин вона у фарбах розписувала, як саме вляпалася в цю історію. Розповіла абсолютно все, включно з партизанкою Лєрою, яка так технічно накивала п'ятами, прихопивши її худі разом із мобільним. Віталик лише слухав, прикриваючи рота долонею, і тихо пирхав від сміху.

— Я справді не винна! Це просто збіг обставин! — завершила вона свій монолог.

 — Сонь, ти ж доросла дівчина і краще за мене знаєш, що з погляду закону це чисте хуліганство й навмисне пошкодження майна, — Віталик зітхнув. — Знаючи Богдана, він цю справу просто так не замне.

Вона безсило опустила голову на складені лікті. От відчувалося ж усім нутром, що це літо закінчиться катастрофою! Боже, їй двадцять сім років, і на неї зараз оформлять правопорушення в сільській поліції! А якщо про це дізнаються в агенції? А що скаже Руслан? У нього ж половина зв'язків у правоохоронних органах, він її просто засміє!

Дівчина в паніці схопилася за голову й благально підняла очі на друга:

— Віталику... Мені не можна за ґрати. У мене дедлайни!

Він не витримав і знову зареготав:

— Спокійно. «Решітка», — він іронічно показав пальцями лапки, — тобі точно не загрожує. Але Богдан у нас чоловік запеклий, впертий і принциповий. Думаю, звичайним штрафом ти не відбудешся. Максимум, що тобі світить, якщо він доведе справу до кінця — це громадські виправні роботи.

Соня миттєво здригнулася й випрямила спину:

— Роботи?!

— Ну так. Але в нього по всьому периметру табору стоять камери відеоспостереження. Якщо ти не була настільки необачною, щоб підставити обличчя прямо під об'єктив... — він промовисто поглянув на її кепку, яка досі була натягнута козирком назад.

Соня застогнала й знову впала обличчям на руки.

— Та розслабся ти. Він не садист. Просто змусить тебе заплатити за клінінг паркану. Ну, або та твоя мала спільниця відпрацює, на крайній випадок.

І тут Соню мов струмом вдарило.

Якщо Богдан перегляне записи, він побачить не лише її.

— Чорт! Лєрка! — Соня аж підскочила на стільці. — Віталику, йому в жодному разі не можна дивитися записи з камер!

Вони одночасно повернули голови до настінного годинника. Стрілки показували майже пів на третю ночі. Богдан уже точно дістався до табору. Але чи стане він переглядати відео просто зараз, серед ночі? Чи відкладе цю марудну справу на ранок?

Соня блискавично вихопила зі столу особистий мобільний Віталика й наполегливо простягнула йому. Дільничний аж відсахнувся від такої наглості: — Що? — він розгублено витріщився на подругу.

— Дзвони йому! Швидко! Скажи, що я повністю визнала провину, пішла на контакт і готова до максимальної співпраці. Що завтра вранці я сама прийду до нього з повинною. Ну, придумай щось офіційне! — вона буквально силоміць всунула слухавку йому в долоню.