Розділ 11

Якийсь час у салоні панувала цілковита тиша. Соня досі не могла повірити в те, що відбулося за останню годину. Її раптове співпереживання чужій дівчинці, нічна «помста» під кущами — і ось вона спіймана на місці злочину. Усе це було настільки по-дурному, що їй раз у раз хотілося істерично розреготатися. Але варто було кинути погляд на профілі чоловіка, який упевнено віз її нічними вулицями, як настрій миттєво змінювався. Хотілося жбурнути чимось важким у його непробийну макітру.

Ну як можна бути настільки впертим і самовпевненим індиком?! Не дав їй навіть слова вставити, та ще й прийняв за підлітка. Ця думка знову викликала уїдливу посмішку. Що ж, на нього чекає розкішний сюрприз. Вона тихо хмикнула й відвернулася до вікна, розглядаючи порожні сільські вулиці, що зрідка освітлювалися поодинокими ліхтарями.

Позашляховик загальмував біля давно знайомої Соні будівлі місцевої управи. Десь під сонячним сплетінням миттєво зав’язався неприємний, тугий клубок. Останній раз вона переступала цей поріг років десять тому. Після історії з чужим човном і річкою. Але зараз був дуже невдалий момент згадувати подробиці.

Чоловік — дивно, вона досі не знала його імені, але вже встигла вляпатись із ним у кримінальну історію — вийшов із машини й відчинив їй пасажирські дверцята.

Соня граціозно вибралася на свіже повітря й переможнно всміхнулася йому прямо в обличчя:

— Ви точно впевнені, що хочете саме цього?

— Ходімо вже, — буркнув він і, знову перехопивши її за руку, повів за собою.

Всередині будівлі було темно й тихо. Лише тьмяне світло, що пробивалося з дверей у кінці коридору, свідчило про те, що на чергуванні хтось є.

Чоловік пропустив її поперед себе, але відразу ж акуратно, але наполегливо відсунув до стіни, а сам рушив назустріч дільничному, по-товариськи протягуючи руку:

— Привіт. Вибач, що так пізно й без попередження.

— Привіт, привіт! Та нічого, це ж моя робота. Що там у тебе трапилося?

— Та розумієш, яка ситуація… На минулому тижні хтось мені колесо на машині проколов, учора шибку в корпусі розбили, а сьогодні геть чисто замалювали новий паркан. От, нарешті спіймав одну шкідницю на гарячому.

Стоп. Соня аж поперхнулася повітрям. Він що, серйозно вважає, що це все — її рук справа?!

— Хвилиночку! — Соня рішуче вискочила вперед, перегороджуючи чоловікові шлях, і розвернулася до нього всім корпусом. — Ви думаєте, що весь цей кримінальний шлейф тягнеться за мною?

 — А що мені ще думати? — його густі брови знову зійшлися на переніссі.

Він роздратовано розглядав її в упор. До цього, у світлі вуличного ліхтаря, він бачив лише тонку дівочу постать у підлітковій кепці. Тепер же, під яскравими лампами кабінету, він зміг розгледіти її по-справжньому.

Так само і Соня нарешті отримала змогу детально вивчити свого «ката»: чітко окреслене квадратне підборіддя, прямий, ніби вирубаний із каменю ніс, насуплений погляд і міцно стиснуті губи. Весь вигляд цього типу не викликав жодного бажання мати з ним бодай якісь справи. Чорт, ну й упертюх!

— Я цього не робила! — Соня розлючено наставила на нього вказівний палець. — Можете думати все, що вашій голові завгодно, але розмалювати паркан — це була взагалі не моя ідея! Я не знаю, хто ви такий і чим так сильно насолили тутешнім підліткам, але мене втягувати у свої розбірки не треба!

— Тобто ти хочеш сказати, що просто повз проходила о другій годині ночі з балончиком у руках? — чоловік продовжував пильно й скептично дивитися на неї. По очах було видно — не вірить жодному слову. — Та й узагалі, хто ти така? Що я тобі зробив? Я тебе в селі раніше ні разу не бачив.

— Сонька?! — тут дільничний підійшов ближче, вдивляючись у її розпашіле обличчя, і раптом розплився в широкій, щирій посмішці.

— Віталька?! — Соня придивилася до чоловіка в формі й миттєво впізнала друга свого дитинства. — Це справді ти?

— А хто ж іще! — він радісно простягнув до неї руки.

— Віталику! — дівчина з полегшенням кинулася в обійми друга.

Вони обоє голосно засміялися, і дільничний з розгону легко закрутив її навколо своєї осі, відірвавши від підлоги.

— Ви що… знайомі? — голос супутника, який привіз її сюди, прозвучав щиро збентежено й навіть трохи розгублено.

Віталик акуратно поставив подругу на землю й весело підмигнув товаришу:

— Ну ще б пак! Це ж Сонька. Моя колишня однокласниця. Правда, вчилися разом усього кілька місяців, коли вона до бабусі приїжджала, але таке не забувається.

— Одно… що? — тепер настала черга чоловіка переживати культурний шок.

Він ошелешено застиг, заново переводячи погляд на дівчину, і цього разу почав розглядати її набагато пильніше й детальніше. Його погляд ковзнув по її обличчю, поставі, і до чоловіка нарешті дійшло, що він останні дві години вичитував не налякане малолітнє дівчисько, а цілком зрілу й самодостатню жінку.

— Я ж вам людською мовою казала, що я доросла, — Соня відчула, що весь її зіпсований вечір і спалені плечі були повністю компенсовані цим одним-єдиним виразом його обличчя.

— Соню, познайомся, — Віталик перевів погляд на свого знайомого. — Цей впертюх, який притягнув тебе серед ночі — Богдан. Він власник і директор того нового дитячого табору, що відкрився торік на околиці. Бодю, ти серйозно прийняв її за підлітка?