Розділ 9

— І це, по-твоєму, «трохи»? — Соня виразно ткнула пальцем у бік розмальованого паркана, перед яким вони стояли.

Минуло пів години відтоді, як Лєра з'явилася біля її вікна, і замість того, щоб укласти малу спати, Соня вирушила оцінювати масштаби катастрофи. Всю дорогу до табору дівчинка бурчала й вимагала повернути назад, аби вона могла здійснити свій «першочерговий план» із втечею до Черкас. Але Соня була непохитна.

І от тепер вони, наче якісь нічні злодюжки, стояли посеред глупої ночі під височенним парканом — Соня в першому-ліпшому худі, накинутому поверх піжамної майки, а Лєра в кепці, натягнутій мало не до носа.

Лєра подивилася на результати своєї творчості й ніяково почухала кінчик носа.

— Ти з мене знущаєшся?! — зашипіла злою кицькою Соня.

Тому що «Богдан — тиран» — це було найпристойніше з усього, що там красувалося. Весь паркан, який огороджував корпус і виходив прямо на головну сільську дорогу, був уздовж і впоперек розписаний кричущими фразами.

— Ти… — Соня навіть не знала, з чого почати від обурення. — Ти серйозно накатала все це на табірному паркані?

— Якби ж, — уточнила Лєра. — На новому паркані. Його тільки в травні поставили.

— Це має мене якось заспокоїти?

— Ну, я старалася, — ледь помітна зухвала усмішка знову торкнулася губ дівчинки.

— Це взагалі не той привід, яким варто пишатися.

Соня озирнулася в густу темряву за спиною, ніби сподіваючись, що цей абсурд їй просто сниться, і вона ось-ось прокинеться. За звичкою смикнула себе за мізинець. Не прокинулася. Паркан нікуди не зник.

— І після цього всього ти… просто дала драпака?

— Ну так. Бо якби Богдан це побачив, він би мене живцем закопав.

— Не закопав би, — Соня дістала з кишені прихоплену з дому мокру ганчірку й люто спробувала відтерти перші літери. — Дорослі не мають права карати дітей, виходячи за межі норм чинного законодавства.

Дівчинка уїдливо пирхнула.

Соня засікла цей рух і суворо наставила на неї вказівний палець:

— Але це не означає, що ти можеш творити все, що заманеться, і залишатися безкарною. Це називається «нести відповідальність за свої вчинки». Колись спробуєш на дозвіллі — тобі, гляди, навіть сподобається.

І вона рішуче запхнула другу ганчірку підлітку в руки.

— Уже не подобається, — буркнула Лєра, але ганчірку взяла.

З явною неохотою вона спробувала потерти сусіднє слово. Проте фарба з балончика не збиралася так просто здаватися звичайній воді.

— Трясця! — Соня в серцях кинула брудну шматку на землю. — Тут потрібен щонайменше розчинник. А краще — сокира.

Вона закинула голову, оцінюючи масштаб роботи. Таки так, постаралася Лєра на славу в ім’я своєї підліткової помсти. 

— Ми це навіть за тиждень не відмиємо, — резюмувала Соня.

Вона рішуче скинула худі, залишившись у самій майці, і жбурнула його під найближчий кущ. Перекрутила кепку козирком назад і в роздумах закусила ніготь.

— У тебе фарба ще залишилася? — вона вичікувально поглянула на дівчинку, яка з виразом сонної мухи вдавала, що шкребе літеру «Б».

— А що? — миттєво оживилася та. — Хочеш щось від себе дописати?

— Серйозно? — Соня безсило притулилася лобом до прохолодного заліза. — Я просто не вірю, що це все зараз відбувається зі мною в реальному житті.

 — Між іншим, я прийшла до тебе не тому, що ти мені так сильно подобаєшся, — в ображеному голосі Лєри знову прорізалися колючі нотки. — Обійдешся.

 — О, красно дякую за чесність.

— Просто більше реально не було до кого, — дівчинка теж кинула свою ганчірку під ноги.

Соня заплющила очі й подумки порахувала до п'яти. Вдих. Видих.

— То балончики є чи ні?

Лєра невпевнено кивнула. Зробила крок убік, зупинилася, а потім залізла рукою глибоко в густі кущі й витягла два балончики. Соня взяла один, зважила на долоні й глухо струснула. Всередині дзвінко заторохтіла металева кулька.

— Що ж… Якщо приховати злочин неможливо, доведеться терміново змінювати кваліфікацію правопорушення. Зробимо склад злочину настільки абсурдним, щоб жоден притомний суддя не зміг висунути звинувачення.

Лєра кліпнула очима:

— Що-о?

— Перетворимо «хуліганство з мотивів особистої неприязні» на концептуальний перформанс сучасного абстрактного мистецтва. Відійди-но.

— Що ти задумала? — Лєра аж підскочила на місці.

Соня рішуче струсила балончик, підійшла впритул до паркану й затиснула клапан. Червона фарба з голосним шипінням лягла поверх перших літер. За хвилину над написом «Богдан — тиран» з’явилася розмашиста, крива на вигляд корона.

— Що ти робиш?! — Лєра витріщила очі.

— Рятую твою кримінальну біографію, — кинула Соня.

Вона рухалася швидко, майже не думаючи. Рука сама знаходила правильні лінії, а всередині прокидався давно забутий азарт.