Розділ 8

Соня втомлено впала на диван. М’язи всього тіла нещадно нили після важкого дня. Вечірнє повітря, яке вільно лилося крізь відчинені вікна, легким дотиком прогулювалося по її розпашілій шкірі.

— Помасти плечі сметаною! — долинав гучний голос бабці з іншої кімнати. Соня заплющила очі й вимучено видихнула:

— Добре!

— Тільки не забудь! А то завтра пухирями покриєшся, на сонці ж геть згоріла.

— Угу.

Вона ліниво взяла телефон. Жодного пропущеного. Лише Руслан скинув кілька повідомлень, та Лариса Олександрівна прислала свіжі референси весільних столів. І знову всюди ці чортові лілії... Пальці швидко набрали коротку відповідь, після чого Соня безсило відкинула голову назад.

Надокучливі думки не хотіли залишати її навіть після цілого дня виснажливої праці на городі. Сьогодні вони з бабцею Ганею заготовляли сіно для кози на зиму. Як результат — палаюча шкіра, стомлене тіло й думки, які проти волі знову поверталися до Києва.

Соня так і не розповіла бабусі про Лєру. Чомусь ця колюча дівчинка нагадала їй саму в сімнадцять років. Тільки нинішня Соня була, мабуть, менш злою на весь світ. Її щиро смішило, що мала сприйняла літній табір як заслання. Сама Соня зараз віддала б усе на світі за можливість прожити таке безтурботне літо знову.

Вона прикрила повіки. Зараз полежить так бодай хвилиночку й обов'язково встане, щоб намаститися кремом від опіків. А сметану доведеться віддати сусідському коту, бо у бабці точно вистачить кмітливості перевірити холодильник.

Здавалося, вона лиш на мить заплющила очі, як раптовий гучний стукіт у шибку змусив її підірватися на місці.

Соня важко дихала. На секунду вона зовсім не зрозуміла, де знаходиться. Лише за мить впізнала знайому сільську кімнату. Цей звук здався їй схожим на глухий вибух, від якого серце миттєво закалатало десь у горлі. До цього її сон був напрочуд міцним, попри те, що дівчина просто «вимкнулася» в незручній позі. Вікно було відчинене навстіж, у кімнаті густо пахло нічними матіолами, свіжоскошеною травою і тією благодатною прохолодою, якої ніколи не буває в розпеченому Києві. Сільське повітря подарувало їй відпочинок, який у місті приходив хіба що після сильного снодійного.

І тут — знову. Глухий, запеклий гуркіт у скло. Наче хтось із силою гатив туди кулаком.

Соня обережно підійшла до підвіконня й визирнула назовні. Спершу вона не розгледіла нічого, крім темного подвір’я. Аж раптом прямо перед її обличчям виросла густа чорна постать. Дівчина різко відсахнулася, боляче вдарившись тим самим обпаленим плечем об дерев'яну раму.

— Ой. Я тебе злякала?

Цей голос… Соня примружила очі, вдивляючись у силует.

— Вибач. Я не хотіла.

— Лєра?!

— Привіт, — дівчинка ніяково помахала рукою.

— Якого біса?! — Соня злякано озирнулася на міжкімнатні двері й миттєво стишила голос до панічного шепоту: — Ти притомна взагалі? Що ти тут робиш серед ночі?

Лєра зазирнула вглиб кімнати, наче перевіряла, чи не підслуховує їх хтось третій, а потім незграбно потопталася на місці.

 — Ну… я типу втекла з табору. І мені треба десь переночувати до ранку.

— Що ти зробила?! — на мить у Соні аж у вухах зашуміло від обурення.

— Я не могла там більше залишатися, — Лєра винувато опустила голову й розглядала власні пальці. — Не після того, що я зробила.

Останні слова вона пробурмотіла так тихо, що Соня заледве їх розчула.

— Мені потрібна допомога.

Соня суворо схрестила руки на грудях.

— Ні, — її голос прозвучав різко й безапеляційно навіть для неї самої.

— Що «ні»?

— «Ні» — це повна й вичерпна відповідь, — Соня пильно вдивлялася в бліде обличчя підлітка під вікном. Це ж треба було додуматися — втекти з табору!

— Та вислухай ти спочатку! — Лєра відчайдушно схопила Соню за руку через відкрите вікно. — Я все прорахувала! Завтра вранці я просто сяду на перший автобус і повернуся назад у Черкаси.

— І що далі? — витримавши паузу, яка знадобилася на усвідомлення всієї абсурдності цього «геніального» плану, запитала Соня.

— Ну… — дівчинка пом’ялася.

— І це ти називаєш планом?

— Так! Навіть якщо батьки силою відправлять мене сюди назад, я знову втечу!

— Лєро, — Соня глибоко видихнула й потерла перенісся. Дівчинка дивилася на неї з таким благальним дитячим розпачем, що Соня ледь не здалася. — А в тебе гроші хоча б на той автобус є?

— Є. Кишенькові залишилися.

— Чудово! — іронія сама просилася назовні. — І з якого за рахунком разу ти вирішиш остаточно переїхати жити на вокзал?

Мала промовчала, лише ображено засопіла, наче розгніваний їжак.

Соня нервово крутила свій мізинець — її улюблена звичка в моменти сильного стресу.

— Просто втекти — це не вирішення твоїх проблем.

Слова прозвучали настільки по-дорослому, що Соня сама ледь не скривилася. Ще кілька днів тому вона сама втекла сюди від проблем. А тепер відмовляла від втечі когось іншого.