Розділ 7

Лєра вихопила серветку й злісно потерла щоку. Але коли спробувала вичесати шкаралупу з волосся, в неї нічого не вийшло. Дівчинка безсило опустила руки. В її очах на секунду промайнув безпорадний дитячий розпач, який вона миттєво сховала за насупленими бровами.

— Ти з табору? — запитала Соня, кивнувши в бік, де за деревами ховався новенький паркан.

Дівчинка насупилася:

 — А що, помітно?

— Ну… Щось таке є.

 — Дуже смішно, — Лєра пирхнула.

— А зараз чому не там? — Соня дістала з сумки пляшку з водою.

Лєра знизала плечима:

— Вільний час.

— І у вільний час у вас заведено битися яйцями?

Лєра закотила очі.

— Ти, я бачу, справжня гумористка, — вона кинула швидкий погляд на воду. Соня протягнула їй пляшку. Підліток із неохотою взяла пластик і зробила кілька жадібних ковтків.

— Тебе провести чи сама знайдеш дорогу? — Соня глянула на екран телефона. Минуло майже півтори години, як вона пішла з дому. Бабуся, мабуть, скоро почне хвилюватися.

 — Я туди так не піду, — пробурмотіла Лєра, торкаючись склеєних пасом.

— У таборі є душ?

— Є.

— То йди.

— Ага, через увесь плац у такому вигляді і щоб усі бачили? Красно дякую.

Соня затримала на ній погляд. Зараз мала виглядала ще колючішою, ніж під час бійки. Вона міцно стискала пляшку й кидала злі погляди крізь дерева в бік табірної території.

— Тоді ходімо до мене, — Соня першою рушила вперед, проходячи повз дівчинку. Не вести ж дитину назад у табір у такому вигляді.

— Куди? — Лєра підозріло звела брови.

— До бабусі. Підберемо тобі щось чисте. Не хвилюйся, ця хата пережила й гірших гостей, ніж ти.

Лєра на мить задумалася, а потім, низько опустивши голову, попленталася слідом.

Всю дорогу до хати вона трималася на відстані чітких двох кроків від Соні. Соня вирішила вважати це своєю маленькою перемогою. — адже супутниця не розвернулася й не втекла. Кілька разів Соня намагалася зав'язати розмову, але відповіді були короткими й сухими. Так вона дізналася, що восени Лєрі виповниться п'ятнадцять, а в це село її відправили батьки. І все. Більше жодного слова. Причину розбірок дівчинка пояснила мимохідь: «через непорозуміння», але одразу ж запевнила, що просто так цього не залишить. Це прозвучало настільки погрозливо, що Соня подумки вирішила: їй краще взагалі не знати деталей.

Вдома бабусі не виявилося. На столі чекала записка, що Ганя пішла до своєї подруги на посиденьки.

Спочатку Лєра довго відмовлялася прийняти душ, але перспектива повернутися в табір із засохлим жовтком у волоссі зрештою перемогла. Соня позичила їй свою футболку, закинувши речі дівчинки в пральну машину, а потім запросила пообідати. Їсти дівчинка відмовилася, але склянку прохолодного компоту прийняла.

Тепер вони сиділи під старою черешнею, надійно сховані в тіні від палючого сонця. Соня розслаблено відкинулася на спинку лавки, а Лєра так старанно крутила скляною трубочкою, наче на дні ховалося щонайменше золото. Вимиті пасма швидко підсихали, і тепер вона виглядала звичайною дитиною, а не диким вовченям із лісових кущів.

— То за що тебе сюди заслали? — ніби між іншим запитала Соня.

Лєра пирхнула:

— А тебе?

 Соня усміхнулася:

— Мене не заслали. Я добровільно.

— Брехня, — вона повернула голову й примружилася. — Ніхто добровільно в село не тікає.

Соня тихо засміялася. Якийсь час вони сиділи в цілковитій тиші, але ця пауза не була напруженою. Соня зловила себе на думці, що їй несподівано комфортно поруч із цією колючою дівчинкою.

— То яке, кажеш, непорозуміння? — Соня закинула голову назад, притиснувшись потилицею до прохолодної шорсткої кори черешні. — Зазвичай за прості образи яйця на голову не виливають. Хіба що ти забрала в когось із них хлопця.

Лєра різко випустила трубочку. Склянка голосно цокнула об дерев'яний стіл.

— Дуже треба мені їхні сільські придурки! — буркнула вона, і в голосі знову прорізалася гостра образа.

— І через що тоді?

Дівчинка знизала плечима, намагаючись удавати байдужість:

— У них із кімнати зникли вейпи. Хтось бовкнув, що бачив мене біля їхнього корпусу. Хоча я нічого не брала! А потім виявилося, що ті вейпи знайшов директор. — Вона опустила голову, розглядаючи свої кеди. — Тепер увесь загін зі мною не розмовляє, а ці три виловили мене біля алеї. Стукачка, криса... Мені плювати на них. Але він обіцяв, що розбереться! Обіцяв! І нічого не зробив! Та я цього так не подарую! — останні слова вона майже викрикнула й щосили стиснула кулаки.

У кожній її інтонації кипіли дика образа й злість. Соня подивилася на це розлючене обличчя, і всередині ворухнулося тривожне передчуття. Ця мала явно збиралася влупити по табору з усієї підліткової артилерії.