Розділ 5

Над дорогою стояло чисте липневе небо. Морозиво тануло на губах, тепле повітря пахло пилом і сухою травою, і Соня впіймала себе на дивному, майже дитячому задоволенні. Йти додому поки що не хотілося, тому вона вибрала обхідний шлях, який вів до колишнього дитячого садка. Оксана розпалила цікавість — хотілося глянути бодай одним оком, що там тепер. Колись вона там часто сиділа з друзями вечорами.

Коли морозиво закінчилося, вона якраз дісталася місця призначення. Зупинилася й розчаровано видихнула. Навколо стояв високий паркан, який наглухо закривав усе, що відбувалося всередині. Соня пирхнула. Озирнулася довкола. Біля воріт стояла дорога машина. Це, мабуть, того самого директора?

Дівчина підійшла ближче до хвіртки. Та виявилася зачиненою не до кінця. Соня обережно зазирнула в щілину. Подвір’я ніби й не змінилося, хіба що стало більшим і доглянутішим. Фасад будівлі повністю оновили й розфарбували в яскраві кольори.

— ...Я скільки можу про це повторювати?!

Від різкого оклику Соня здригнулася й сіпнулася назад, боляче вдарившись плечем об металеву ручку хвіртки. Зашипіла від болю й закусила губу. Тільки цього бракувало — бути спійманою на гарячому!

— Богдане Васильовичу, але ж списки складалися приблизні...

— І що? Мені тепер кожен тиждень усе контролювати особисто?

Голос чоловіка був роздратованим, злим і різким.

Вона швидко відійшла від паркану й попрямувала до березової алеї, яка ховала в затінку старі лавочки. Соня ще раз повернула голову в бік табору й побачила силует чоловіка, який із гуркотом зачинив дверцята автомобіля. Машина різко зірвалася з місця, здіймаючи хмару куряви.

Нервовий якийсь. І цьому чоловікові довірили дітей? Соня покрутила головою. 

На пів дорозі вона почула гамір голосів, що долинав з-за густого чагарника попереду. Там явно назрівав або вже тривав конфлікт.

«Сьогодні якийсь день цікавості чи що?» — подумала вона, сходячи зі стежки.

Обережно зазирнула з-за дерева й побачила вкрай неприємну картину: троє дівчат гамселили іншу дівчинку. Та намагалася вирватися, але це мало допомагало.

— Гей! — Соня кинула пакет під дерево й вийшла на галявину, щоб її помітили. — Що це ви робите?!

Дівчата відразу озирнулися на її вигук. Одна з них виступила вперед, прикриваючи собою компанію. Дві інші продовжували тримати третю за руки. Одягнені вони були майже однаково: широкі джинси-оверсайз та футболки з анімешними принтами.

— Не лізь не в свою справу. Не бачиш, тут тьоті розмовляють? — зухвало кинула та, що вийшла вперед. У неї було яскраво-рожеве волосся.

Соня підійшла ближче й кинула погляд на «жертву». Її темне волосся було розпатлане й вимазане в яєчному жовтку, а шкаралупа повільно сповзала по обличчю. Дівчинка зловісно зиркала своїми чорними очима з-під густого чубка на кривдницю, що стояла перед нею.

— Бачу, — Соня зупинилася прямо навпроти рожевоволосої. — Але думаю, що ваша розмова вже закінчилася.

— Чуєш, іди куди йшла, — огризнулася друга, з брудно-зеленим пасмом біля обличчя.

— Ти як до старших звертаєшся? — Соня гордо підняла підборіддя.

— Старша? — лідерка озирнулася на подруг, і вони дружно зареготали. — Ти така ж старша, як я Мона Ліза!

Вона підійшла впритул до Соні й зневажливо штовхнула її в плече.

Соня глибоко видихнула й зчепила зуби. Спокійно. Це всього лише діти. Невиховані, нахабні, але діти.

 — Тобі б краще тримати руки при собі, «тьотю», — Соня зобразила пальцями лапки й похитала головою. — А ви дві — відпустіть її. Ваша розмова закінчилася.

— Гей, ти! — лідерка знову штовхнула Соню так, що та змушена була зробити крок назад. — Рятівницею захотіла побути? Чеши звідси, поки личко ціле.

— Ти мені погрожуєш? — Соня підняла брову й ледь усміхнулася.

— А ти що, тугенька? — подала голос третя, з повністю висвітленим волоссям.

Їхня компанія знову захихотіла.

Соня повільно поправила кепку і прищурилася. В голові чітко промайнула думка: «Розвернись і йди. Це не твоя справа». Але слова вирвалися швидше, ніж увімкнувся здоровий глузд:

— Дівчатка, — голос Соні впав на кілька тонів, ставши тихим, холодним і неочікувано вагомим. Вона зробила рішучий крок уперед, змусивши лідерку саму трохи відсахнутися. — Ви зараз граєте в дуже погану гру.

Рожевоволоса хмикнула й знову штовхнула Соню в плече. Рівно в те саме місце, яким вона щойно вдарилася об хвіртку.

І всередині щось клацнуло. Можливо, вплинула спека. Можливо — те приховане роздратування й загнаний углиб стрес, які вона так ретельно ховала останні місяці. А можливо, все разом. Але Соня штовхнула її у відповідь.

Не сильно. Проте цього виявилося цілком достатньо, аби дівчина від несподіванки відлетіла на крок назад.

Усі завмерли.

Соня теж.

Здається, ситуація щойно стала значно гіршою.

«От чорт...»