Розділ 3

Ранок почався з півнів. У прямому сенсі. Десь о четвертій ці придуркуваті птахи вирішили, що настав час вставати. Через відчинене на ніч вікно їхній крик буквально вирвав Соню зі сну. Вона перевернулася на інший бік, намагаючись заснути знову. Не вийшло.

У Києві вона б уже пішла в кабінет, відкрила ноутбук і попрацювала до шостої. Потім — звичний ритуал: догляд за собою, сніданок для Руслана, легка розминка перед роботою.

Тут же… робити було нічого.

Рука сама потягнулася до телефона. Соцмережі. Зв'язок у бабусі був так собі, тому Соня роздратовано відклала його. Дістала планшет. Хотіла попрацювати, налаштуватися на тендер, але жодна ідея не спадала на думку. Це тиснуло. За шість місяців — жодної ідеї. Жодної. Усі запевняли, що це нормально і все добре. Але це не було добре! Не для неї!

Голову ніби стискало якесь невидиме кільце. Вона втупилася в одну точку на стіні й не відривала очей. Якийсь час так і лежала. Телефон знову в руці. Зайшла на свою електронку. Вхідні. Лариса Олександрівна. Тема: «Букети».

Соня кинула гаджет  від себе і затулила руками обличчя. Щось холодне торкнулося щоки. Вона подивилася на свою каблучку — біле золото з діамантом. Руслан сам розробляв дизайн і потай робив заміри її пальця, готуючи сюрприз. Посмішка сама появилася на обличчі.

Потім підняла руку на тлі стіни з килимом. Вигляд був абсурдний. Важко зітхнула. Зняла каблучку, браслет і поклала до сумки. Туди ж пішли й сережки. Знову впала на подушки й перевела погляд на вікно.

Небо світлішало. Скоро зійде сонце й почнеться новий день.

Десь далеко прокинеться Руслан від звуку свого будильника, прийме душ, з’їсть приготований нею ще вчора сніданок і піде на роботу.

Її офіс наповниться голосами й сміхом. Усі встигнуть випити каву до приходу боса. О дев'ятій розпочнеться щотижнева нарада, і після цього колеги поринуть в роботу. О шостій всі закінчать і підуть хто куди. Оля, напевно, візьме Каріну, і вони підуть у новий бар, що відкрився неподалік від їхнього офісу.

Колись кликали й її.

Та більше не кличуть.

О сьомій встала бабця й пішла на подвір’я поратися коло господарства. Соня вийшла непомітно з хати. Якийсь момент думала, а потім рушила до річки, що протікала далі по вулиці, ховаючись за людськими городами. Холодна роса з мокрої трави падала на ноги, змушуючи шкіру вкриватися мурашками.. Від води піднімалася пара, розмиваючи навколишній краєвид, ховаючи його, ніби за завісою. Було так гарно, що Соня зробила кілька фото й виставила в сторіз. Глибоко вдихнула повітря, наповнене запахами мулу, жабуриння та трави.

Побувши на березі, вона вирішила повернутися через місцевий магазин.

Двері дзенькнули.

— Сонька? Ти?

Голос гримнув так несподівано, що вона ледь не підскочила.

За прилавком стояла тітка Оксана — огрядна, з яскраво-червоним волоссям і макіяжем, який було видно ще з вулиці. Соня натягнула усмішку:

— Доброго ранку. А хто ж іще?

Вона ковзнула поглядом по полицях, ніби справді щось шукала.

— О, у вас є кавомашина?

— А як же! — Оксана підняла підборіддя. — Ми що, гірші за ваших київських? — вона підмигнула. — Зробити тобі кави?

— Так, якщо можна.

Соня потяглася до кишені… і завмерла. Телефон є. Гаманця — ні.

— Чорт… здається, гроші вдома залишила.

— То розрахуєшся карткою, — Оксана вже ставила перед нею термінал.

Соня відчула себе дурною. Вуха навіть запекли. Поки кавомашина натужно витискала цівку чорної рідини, а повітря наповнював запах перепалених зерен, Оксана не відводила від неї погляду. Дівчина вдавала, що дуже зацікавлена вибором жуйок, і нервово смикала себе за мізинець.

— Тримай, — перед нею з’явився пластиковий стаканчик. — Цукор додавай на свій смак, — і Оксана кивнула на вазочку, в якій стояли стіки.

— Дякую, — Соня посоромилася сказати, що п’є каву без цукру, тому взяла один і всипала в стаканчик.

— Твоя бабця казала, що ти заміж виходиш за київського адвоката, — Оксана подивилася на неї з голови до ніг і криво усміхнулася.

— Так, виходжу, — Соня відсалютувала стаканчиком і зробила ковток. Смак був… гірко-солодкий і неприємний. Вона ледве стрималася, щоб не скривитися.

— Ясно, — Оксана закинула до рота жуйку й повернулася до холодильника.

Коли вона повернулася додому за годину, бабця накривала стіл для сніданку. Вона здивувалася, побачивши онуку вже на ногах.

— О, а я думала, що ти спиш ще!

— Ні, я вирішила пройтися, — Соня показала стаканчик з охололою кавою, яку так і не змогла пити.

— Ти вже й до магазину збігала? Не казала Оксана, чи привезуть цього тижня дріжджі? Хліба хочу спекти.

Соня похитала головою, сідаючи за стіл. Там уже чекали млинці, вчорашні пиріжки, домашній сир і ковбаса.

— Що ти сьогодні робитимеш? — Соня потяглася до тарілки.

— Та треба цибулю прополоти. І ще глянути до полуниці на городі, що на кутку. Посадила два роки тому, вже мала б родити, — бабця Ганя дістала з миски ще й варені яйця.