Розділ 1

Червона машина зупинилася біля старого паркану, сполохавши зграйку гусей. Відчинилися двері з боку водія. За секунду з’явилася молода дівчина в джинсових шортах і майці, з розтріпаним кучерявим волоссям, що ледь торкалося плечей. Вона зсунула сонячні окуляри на голову і потяглася всім тілом.

— Божечки! Соню?

Дівчина повернула голову на голос, і її губи розплилися в усмішці. З хатини вибігла маленька бабуся в хустці в синій горошок. На ситцевій сукенці білів охайний передник. Старенька бігла до фіртки, смішно плескаючи в долоні. Соня голосно засміялася:

— Ба! Я приїхала!

— Божечки ж мій! — бабуся мало не впала в обійми онуки. — Оце так ти мене здивувала! Чому не попередила, що приїдеш?

Бабуся Ганна, або Ганя, як її називали внуки, була єдиною живою бабусею Соні. Низенька, кругленька, але дуже моторна. У свої майже вісімдесят вона все ще тримала яке-не-яке господарство: двоє поросят, десяток курок і гусей, а ще вредну козу. І як більшість людей її віку, вона не могла обійтися без городу, де справно садила картоплю й баштан. Хоча велика родина не могла часто до неї приїздити, але гостинці та фірмові закрутки отримували всі.

Соня відсторонилася від бабці Гані й зазирнула їй в обличчя. Востаннє вона із сім’єю приїздила сюди на Різдво. Здалося, що зморшок довкола рідних очей побільшало, і це боляче вкололо в саме серце. Соня знала: бабуся надто все бере близько до серця. Особливо зараз, коли наймолодший онук на фронті. Дівчина відігнала невеселі думки.

— Я хотіла зробити тобі сюрприз. Ти що, не рада? — вона вдавано насупила брови.

— Та ти що?! Звичайно рада! — бабуся махнула на неї рукою. В очах, які колись мали насичений зелений колір (його й успадкувала Соня), блиснула сльоза. Старенька швидко втерла її краєчком хустки. — Давай швиденько до хати! Напевно ж голодна з дороги, — і вона потягла дівчину за руку.

Соня заливисто засміялася. Бабусин режим увімкнувся — отже, все добре.

— Зараз, тільки заберу сумки з машини.

Соня підійшла до багажника. Бабця поспішила їй на допомогу.

— Божечки, і навіщо ж ти стільки накупила? Я що, з голоду тут помираю чи як? Для чого ото тратитися було... — а сама вже потягла до хати пакет, який дістала першим.

Дівчина похитала головою. Щось у цьому світі таки незмінне.

Занісши останні сумки, Соня з полегшенням сіла на диван, що стояв на веранді. Колись улітку, коли вони разом із сестрами та братом гостювали тут, то грали в «камінь-ножиці-папір», щоб визначити, хто тут спатиме. Найчастіше програвав брат. Соня заплющила очі й відкинула голову на спинку. Вдихнула знайоме повітря. Хіба не дивно? Як може повітря бути знайомим?

— А ти проїздом тут чи як? — Бабця сіла біля неї і взяла за руку.

Колись сильна долоня, що заплітала їй коси, тепер виглядала зовсім інакше. Шорстка, із загрубілими мозолями. Вона видавала прожите життя і всю ту працю, що пройшла через неї. На шкірі з’явилися пігментні плями, яких раніше не було. Коли вони виникли? Соня вже й не пам’ятала.

— А я у відпустці. От вирішила, що побуду в тебе. Не виженеш? — Соня схилилася до жінки.

— Та що ти! Залишайся скільки хочеш! — бабця Ганя аж просвітліла. Потім озирнулася, ніби очікуючи, що хтось іще має зайти. — А ти сама?

— Так, — Соня дістала телефон і швидко відповіла на повідомлення.

— А де Русланчик?

Дівчина на секунду завмерла, а потім усміхнулася й відклала набридливий ґаджет убік.

— Ба, в нього робота. Ніяк не може вирватися. Але передавав тобі палкі поцілунки! — і вона кинулася обціловувати щоки старенької. Та лише заливисто сміялася й легенько відштовхувала онуку.

— Ти дивись, а то я ревнуватиму, — дівчина жартівливо помахала пальцем.

— Та ну тебе! — бабця Ганя піднялася. — Добре, що приїхала. Відпочинеш хоч у нас у тиші. А то зі своїєю роботою он зовсім худюща стала. Аж світишся.

Соня підвелася й обійняла бабцю. Вдихнула рідний запах. Тісто, мило, вишні. Трішки пахло козою. Але все це — знайоме до болю. Вона притулилася трішки дужче. Стало спокійно.

— Тільки ти за мене хвилюєшся, — майже прошепотіла.

Бабця погладила її по спині:

— Давай, іди переодягнися і машину зажени до дідового гаража. А я бистренько щось тобі приготую смачненьке. Може, чогось особливого хочеш?

— Картоплі смаженої! — випалила відразу. — Так, як ти готуєш. З салом і яйцем.

— Добре, — бабця поплескала її по руці.

Вийшовши з веранди, Соня відчинила ворота й підійшла до старого гаража. Стала навшпиньки й намацала на козирку ключ. Завжди на тому самому місці. Вона погладила його з сумом. Дідуся не стало десять років тому, а гараж досі залишався «дідовим». Колись він ставив туди свій старенький «жигуль». Зараз будівля поступово перетворювалася на склад для мотлоху.

Дівчина видихнула. В кишені знову завібрував телефон. Рука автоматично розблокувала екран. Прочитавши повідомлення, Соня загнала машину і, зачинивши гараж,  потяглася. В повітрі вже відчувався запах смаженої картоплі.