Розділ 2

 Перед тим як сісти їсти, Соня взяла сумку й пішла до своєї старої кімнати. Відчинила двері й глибоко вдихнула. Легені наповнилися знайомими пахощами. Вона обожнювала цю першу мить упізнавання, коли всередині з'являлося щемливе, тепле почуття, якого вона ніколи не могла до кінця збагнути, — ніби все стискалося в клубок.

 Пахло глиною, старою шафою, землею з-під вазонів і сонцем. Невідомо як, але здавалося, що в цій кімнаті воно живе постійно, адже вона завжди купалася у світлі. Легенькі сонячні зайчики танцювали з тінями по вікнах, гралися в наввипередки на тюлі, стрибали по підлозі й губилися в старому килимі на стіні. На мить її погляд зачепився за нього. Такі знайомі візерунки... Кінчики пальців защипало, ніби вона знову проводила по них перед обіднім сном.

Соня підійшла до старої шафи. На її дзеркалі досі трималися наклейки, які вона колись виграла. Дівчина відчинила дверцята, і ті видали все той же противний, рипучий звук. На одному з вішаків, ніби привид минулого, висіла її шкірянка. Колись вона була наймоднішою на танцмайданчику в сільському клубі. І нехай Соня тоді вдягала її зовсім не по сезону, це мало її хвилювало.

Розклавши речі, вона присіла на розкладний диван. Дивно, він, мабуть, бачив ще динозаврів, а й досі мав пристойний вигляд — навіть пружини не вистрибнули.

Соня відкинулася на спинку й заплющила очі. З вулиці долітали звичні звуки: десь гавкав собака, у когось ревла корова, кури сповіщали соковитим кудкудаканням про знесені яйця. І на мить у голові зникли всі ті думки, що гуділи там останні місяці. Лише спокій, який повільно наповнював усе тіло.

Почувся голос бабусі, що кликала до столу.

Соня вийшла на подвір’я і вмилася біля вуличного умивальника. Влітку це було саме те, що треба, аби охолодити обличчя від спеки.

Бабуся накрила на вулиці — під величезною старою черешнею. Вона вже давно не родила, але дарувала двору приємний затінок. Щоправда, восени від неї було багато клопоту з прибиранням листя, і Ганя щоразу грозилася спиляти її до чортової матері.

На столі, окрім смаженої картоплі, стояв салат із молодої редиски та цибулі, а ще — свіжоспечені пиріжки з яйцем і зеленню. Соня вгризлася в рум'яний бочок і від задоволення ледь не мурчала.

— І коли ти тільки встигла? — з повним ротом проболіла вона.

— Та тісто ще зранку замісила. Це вже третя порція за сьогодні, сусідам трохи роздала, — бабця сіла напроти й із насолодою дивилася, як онука їсть.

— Твоя випічка — найсмачніша. Ніякі французькі круасани навіть поруч не стояли, — Соня показала великий палець.

— Ой, скажеш таке!

Але з усього її задоволеного обличчя було видно, що старенькій приємно. Коли перший голод утамували, дівчина відкинулася на спинку лавки й задоволено погладила живіт.

— Що в тебе нового? Як робота? Русланчик як? — бабуся поставила на стіл графин із компотом.

Соня кинула зацікавлений погляд на посудину й причмокнула, прислухаючись, чи сильно хоче пити.

— Та що я вантажитиму тебе тією роботою? Все як завжди: аврал, нічого не встигаю, купа завдань, які треба було зробити ще на вчора.

— А як же ти тоді вирвалася у відпустку? Ти ж уже два роки не ходила.

— Шеф виставив. З вимогою відпочити перед важливою справою. За кілька місяців беремо участь в одному тендері, тож я маю бути в ресурсі.

— Зрозуміло! Ну нічого, відпочинеш у мене, голову розвантажиш. А то сидиш у тих ваших комп’ютерах постійно.

— Ага, — рука Соні потяглася до графина.

— А ти постриглася? Взимку ж волосся довше було, — бабуся торкнулася її голови.

Зазвичай Сонине волосся було ідеально вкладене в модне каре, але сьогодні кучері вільно вилися. Їй просто не хотілося витрачати час на укладку. Дівчина торкнулася кучерявих пасом і трішки зніяковіла:

— Це? Захотілося чогось нового. Та й набридло довге.

Бабуся промовчала.

— А Руслан до тебе приїде?

— Ні, в нього зараз якийсь важливий суд, — Соня налила собі полуничного компоту.

В цю мить на столі знову засвітився телефон. Вона мовчки перевернула його екраном донизу. Бабця Ганя не стала більше нічого питати, лише підсунула ближче ще один пиріжок.

Раптом почулося ґелґотіння переляканих гусей, які розліталися врізнобіч від зграйки дітей на велосипедах. За ними промчала машина, здіймаючи куряву.

— Якось тут стало живіше, — Соня витягла червону полуницю з миски.

— Та це ж відкрився табір для дітей, — бабця заходилася прибирати зі столу, пересвідчившись, що онука наїлася.

— Табір? У нас? — це здивувало Соню.

— А що в нас погано? Річка, ліс, поле. Розважайся — не хочу.

— А хто ж його відкрив? Федорович, голова села?

— Та зараз! Від нього дочекаєшся. Це якийсь приїжджий, кажуть, черкаський бізнесмен.

— Зрозуміло, — Соня кивнула й подивилася туди, де машина вже сховалася у вуличній пилюці. — А де ж той табір? Хоч піду оком гляну.