РОЗДІЛ 32. Омріяний студентський квиток, осінній вітер і найтепліший вечір біля води

Останні дні серпня на селі завжди мають особливий, ні з чим не порівнянний смак. Літня спека, яка ще тиждень тому плавила асфальт і висушувала траву до золотавого хрускоту, раптом поступилася місцем першій невагомій прохолоді. Ранки стали туманними й росяними — такими густими, що сонячні промені пробивалися крізь верхівки дерев молочними смугами. У садках пахло солодкими спілими яблуками, які з м'яким гуркотом падали в соковиту траву, гіркуватим димом від першого спаленого бадилля та близькою осінню.

Після мого повноліття на сіновалі й нічного рейду на баштан усе повітря навколо ніби остаточно очистилося. Зникла та важка, липка напруга, яка супроводжувала нас увесь липень. Не було більше відчуття, що за кожним рогом на нас чекає чергова пастка чи плітка. Але замість однієї тривоги прийшла інша — німа, виснажлива, яка змушувала серце завмирати від кожного сповіщення на телефоні.

Наближався день оприлюднення офіційних списків зарахованих на бюджет.

Того ранку я прокинулася ще о шостій. У хаті панувала тиша, яку порушувало лише рівне цокання старого годинника на стіні та стишене муркотіння кота, який вимощувався на моїй ковдрі. Сонячне проміння тільки-но починало торкатися підвіконня. Я натягнула тепле худі, сіла за стіл і відкрила старенький ноутбук.

Офіційний сайт із вступними списками мав оновитися о дев'ятій ранку, але я сиділа перед монітором уже дві години, бездумно оновлюючи порожню сторінку. Мобільний інтернет тут, як на зло, працював із важким скрипом: синя смужка завантаження зупинялася посередині, змушуючи мене стискати кулаки до білих кісточок.

У голові прокручувалися сотні найгірших сценаріїв: а що, якщо пільговики забрали всі місця? А що, якщо в приймальній комісії загубили мою заяву? А що, якщо балів за творче портфоліо не вистачило для прохідного порогу?

— Солю, ти б хоч чаю випила, дитино, — мама тихо зайшла до кімнати, несучи в руках чашку з гарячим напоєм. Вона поклала руку мені на плече, відчуваючи, як я вся тремчу від напруги. — Ти ж усю ніч не спала. Що б там не було в тих списках — ти в нас найрозумніша.

— Мам, там вирішується все... — тихо відповіла я, не зводячи очей із монітора, де стрілка годинника показувала 08:59.

Рівно о дев'ятій я знову натиснула кнопку оновлення. Сторінка зависла. Синє коліщатко крутилося секунду, дві, п'ять... Десять секунд здалися мені цілою вічністю. Серце в грудях калатало так сильно й лунко, що відбивалося в скронях. І раптом біле поле екрана заповнилося таблицями з зеленими й червоними позначками.

Я гарячково провела пальцем по екрану монітора, шукаючи своє прізвище серед сотень інших.

«Коваль Соломія Олександрівна... Рекомендовано до зарахування (БЮДЖЕТ)».

Зелена яскрава смужка сяяла прямо проти мого імені.

— Е-є-є-є! — заверещала я на всю хату так голосно, що кіт кулею вискочив із ліжка й забився під шафу, а мама від несподіванки впустила рушник прямо на підлогу.

Я підхопилася зі стільця, схопила маму в обійми й почала кружляти її по кімнаті. З літньої кухні, витираючи замазані мастилом руки, вискочив батько з переляканим виглядом:

— Що сталося?! Пожежа?

— Бюджет, тату! Я пройшла! На міжнародні медіакомунікації! Бюджет!

Батько в одну секунду змінився в обличчі: його суворі зморшки біля очей розгладилися, він широко посміхнувся й простягнув до мене свої великі, мозолясті долоні, міцно пригортаючи до грудей.

Не встигла я витерти сльози щастя, як телефон у кишені розродився гучним, безупинним дзвінком. На екрані висвітлилося фото Микити.

— Алло! — закричала я в трубку.

— Я вже почув твій крик через три вулиці! — лунав у динаміку його неймовірно щасливий, смішливий голос, перекриваючи потужний гув мотора. — Виглянь у вікно, міська бюджетнице!

Вибігши на ґанок босоніж, я побачила, як біля нашої хвіртки на повну потужність сигнально гуде сірий позашляховик. Микита вискочив із машини, перемахнув через хвіртку в один стрибок і підхопив мене на руки прямо на травичці перед хатою, крутячи мене навколо своєї осі під радісний гавкіт та тупіт лап сусідських собак.

— Я ж казав тобі! — вигукував він, цілуючи мене в щоки, лоб і губи. — Я ж казав, що вони там у своїй приймальній комісії розум втратять, якщо відмовлять такій дівчині! Виборола! Сама виборола!

За наступні дві години наш спільний чат вибухнув повідомленнями: день зарахування перетворився на справжнє свято перемоги для всієї нашої компанії.

Ніка з її вольовим характером, лідерською хваткою та гострим розумом успішно вступила на управління й бізнес-адміністрування. Її стосунки з Матвієм пройшли перевірку цим літом із честю: Матвій, який уже закінчив перший курс за кордоном і приїхав на канікули додому, знав, що кращої, зухвалої та вірної дівчини йому не знайти. Вони одразу чітко розставили пріоритети щодо майбутньої розлуки — ніякі кілометри не лякали ні його, ні її, адже вони твердо домовилися навідувати одне одного на кожних канікулах, і Ніка вже уявляла, як летить до нього за кордон.

Злата, яка завжди вирізнялася тонким естетичним смаком і мрійливістю, успішно пройшла на дизайнера інтер'єрів у сусідньому обласному центрі, а Артем, який вступав до аграрного університету в тому ж місті, виявився зарахованим на бюджетний потік. Вони тепер мали вчитися практично в сусідніх корпусах, що викликало в Злати цілу бурю радісних сліз.

Катя ж, чиї тонкі й неймовірні ілюстрації завжди викликали щире захоплення, цілеспрямовано вступила до столичного університету на факультет графічного дизайну та книжкової ілюстрації. Вона тільки-но готувалася до свого першокурсницького життя, де на неї вже чекав Максим — друг Микити, який навчався на старших курсах архітектурного факультету й паралельно займався фотографією. Він був готовий підтримати її на цьому новому, хвилюючому етапі та допомогти освоїтися у великому місті.

Ближче до вечора, коли спека остаточно спала, а сонце почало повільно схилятися до лісу, заливаючи небо дивовижними багряно-золотими фарбами, ми всі разом зібралися на нашому улюбленому березовому ставку.