РОЗДІЛ 30. Баштан, сторож і Мухтар

Колона наших машин зупинилася без світла фар, надійно сховавшись за густими заростями дикої тернини на самому краю нескінченного фермерського баштану. Нічний степ дихав важким, прогрітим за спекотний серпневий день теплом, змішаним із гірким запахом полину, сухої землі та ледь чутним, солодкуватим духом стиглого кавуна.

У сріблястому місячному сяйві темніли нескінченні ряди смугастих велетнів, які здавалися розкинутими по землі загадковими валунами. Навколо панувала густа, майже містична тиша, яку порушувало лише стрімке цвірінчання степових цвіркунів та десь дуже далеко — риплячий, спотворений перешкодами голос ведучого з радянського транзисторного приймача дядька Василя.

— Так, народ, слухайте геніальний план! — напівпошепки промовив Артем, вилазячи з батьківської «Ниви» й згинаючись навпочіпки, наче герой шпигунського фільму про грабіжників. — Об'єкт «Баштан» під охороною. Дядько Василь спить у своєму фанерному вагончику біля старої водокачки, але в нього є два стимули не спати: радіо з концертними заявками й пес Мухтар, який чує хрускіт кавуна за кілометр. Наше завдання — зайти безшумно, обрати найсоковитіший трофей для іменинниці й зникнути до того, як сторож підведеться з ліжка.

— Артеме, ми ж дорослі люди, у мене білі кросівки! — напівпошепки обурилася Злата, з острахом розглядаючи колюче кавунове бадилля та степовий пил під ногами. — Чому ми маємо красти кавуни посеред ночі, якщо ми могли їх просто купити вранці на ринку?

— Тому що куплений на базарі кавун — це просто клітковина й цукор, Златко! — підморгнула їй Ніка, спритно перестрибуючи через сухий рівчак. — А кавун, здобутий о першій ночі на вісімнадцятиріччя — це найсолодший спогад юності! Матвію, тримай ліхтарик і не відставай.

Матвій ішов поруч із Нікою, не зводячи з неї захопленого погляду й посміхаючись з кожного її задерикуватого слова, наче охоронець, готовий захищати її від усіх сторожів світу.

Микита підійшов до мене ззаду, обережно перехопив мої пальці у свою теплу долоню й м'яко потягнув за собою між рядами.

— Ну що, міська журналістко, готова до головного нічного кросу у своєму житті? — його обличчя освітлював місяць, а в очах грали бешкетні іскорки. — Якщо Мухтар зірветься з ланцюга, бігти доведеться дужче, ніж на твоїх міських екзаменах.

— Я готова до всього, особливо якщо в руках буде найбільший кавун у цій області! — тихим шепотом відповіла я, чуючи, як серце калатає в грудях від шаленого адреналіну.

Ми розійшлись по полю, наче зграя нічних авантюристів. Навколо панував суцільний шурхіт. Ми обережно ступали по сухому листі, згинаючись до землі й перевіряючи ногами кожного смугастого велетня. Я навпочіпки переходила від куща до куща, стукаючи зігнутим пальцем по смугастих боках.

— Ні, цей дзвінкий, ще зелений... — шепотіла я сама до себе.

— А от цей глухий, але пружний! — прошепотів Микита поруч, підносячи до мого вуха величезний, трішки шорсткий від пилу плід. Він легенько стиснув його з боків, і всередині кавуна лунко й сухо тріснула стигла серцевина. — Оце наш екземпляр. Кілограмів на дванадцять, не менше!

У цей же час на сусідньому рядку Катя разом із Максимом обстежувала свій сектор.

— Ого, дивіться сюди! — ледь чутно, але занадто захоплено вигукнула Катя. — Тут такий кавунисько, що його тільки вдвох підіймати!

І саме в цю секунду крихка тиша серпневої ночі розсипалася на друзки.

З боку дальньої водокачки пролунав різкий, іржавий скрип дверей вагончика. А за секунду степом розлігся могутіній, абсолютно не сонний і надзвичайно мотивований гавкіт дворового пса. Мухтар зривався з ланцюга з таким лютим завзяттям, ніби на його особистий баштан завітала ціла юрба непроханих гостей.

— Сполох! Тікаємо! — на все горло заверещав Артем. У ту ж секунду він вискочив із-за кущів, тримаючи під пахвою круглого смугастого гіганта, наче регбійний м'яч.

— Біжимо-о-о! — заволала Ніка, хапаючи Матвія за рукав і з регітом рвучи вперед.

Усе подвір'я й поле миттєво перетворилися на шалений комедійний екшн. Дядько Василь на ходу ввімкнув гігантський ручний ліхтар, сліпучий промінь якого почав шалено гасати по полю, вихоплюючи з темряви фігури хлопців та дівчат, які з криками, писком і регітом розбігалися в різні боки.

— Ах ви ж паразити! — залунав над баштаном розлючений, басовитий голос сторожа, до якого додалося люте «Гав-гав-гав!» Мухтара, що вже набирав рекордну швидкість. — Ану стійте! Все одно наздожену!

— Біжимо швидше! — гукнув Микита.

Ми з ним синхронно вхопили наш дванадцятикілограмовий трофей. Взявшись у чотири руки за протилежні боки кавуна, ми рвонули по високій траві щодуху. Це був справжній екстремальний спринт! Ноги в кросівках ковзали по сухому бадиллю, в обличчя било гілля дикого полину, а позаду все ближче й ближче гупав промінь ліхтаря та лунав собачий тупіт.

— Не випускай! — сміялася я на бігу, задихаючись від дикого реготу й адреналіну.

— Та я швидше сам у цю канаву впаду, ніж віддам наш святковий десерт дядьку Василю! — голосно гукнув Микита, роблячи потужний стрибок через глибокий рів.

Праворуч від нас Артем зі Златою мчали до батьківської «Ниви». Артем, пручаючись із власною здобиччю, перечепився за кавунову батогу, кумедно змахнув руками й ледь не носом зорав землю, але кавуна з обіймів так і не випустив. Злата бігла слідом, повністю забувши про свої білі кросівки, і верещала так, ніби за нею біг не Мухтар, а як мінімум розлючений степовий ведмідь.

А Матвій із Нікою, Катею та Максимом уже рвали в бік старої «дев'ятки».

— Всі по машинах! — на бігу гукнув Матвій, клацаючи кнопкою ключів і відчиняючи двері дівчатам.

Ми з Микитою заскочили у позашляховик — він за кермо, а я із нашим важким кавуном на переднє пасажирське сидіння. Злата з Артемом застрибнули в «Ниву», а Ніка, Катя та Максим разом із Матвієм умить втиснулися в «дев'ятку». Двері всіх трьох машин зачинилися якраз у ту секунду, коли з-за повороту з ліхтарем вискочив захеканий дядько Василь, а поруч із ним гавкав задоволений власною сміливістю Мухтар.