РОЗДІЛ 29. Ніч, коли дозволено все

Останній день мого перебування у столиці тягнувся так нестерпно повільно й важко, ніби кожна секунда на старому настінному годиннику тітки Зінаїди була залита гарячим, густим свинцем. Спека на вулиці сягала свого нещадного серпневого піку: асфальт під ногами ставав м'яким та липким, а гаряче повітря над проїжджою частиною тремтіло прозорими дзеркальними хвилями, розмиваючи силуети висоток.

Я здала останні папери в шістнадцятому кабінеті приймальної комісії, підписала всі контрольні відомості й нарешті тримала в руках довгоочікуваний папірець із печаткою — підтвердження про допуск до загального бюджетного конкурсу. Усе! Виснажливий міський марафон із нескінченними чергами в задушливих, просякнутих потом і тривогою коридорах, випробування бюрократією та постійні докори щодо моєї «несерйозної журналістики» офіційно залишилися позаду.

Повернення до квартири тітки Зінаїди для фінального збору речей перетворилося на окрему побутову комедію. Тітка Зіна, дізнавшись, що за мною з села вже їде Микита на своїй машині, бігала по тісній передпокійній із двома трилітровими банками кабачкової ікри та велетенською торбою з сухарями, намагаючись силою запхати їх у мою й без того тріщачу по швах валізу.

— Журналістка вона, подивіться на неї! — бідкалася тітка Зіна, зав'язуючи суворий вузол на тугому пакеті із сухарями так завзято, ніби це був державний документ. — Забирай баночки, кажу тобі! У вашому селі такої ікри в житті не зроблять, бо там рецептуру не знають. І взагалі, що це за поспіх такий? Посиділа б ще до вечора, подивилися б разом новини о дев'ятій, я б тобі розказала, як правильно відомості звіряти, щоб тебе в тому інституті з балами не ошукали й у списках не просунули... А вона вже щохвилини на балкон визирає!

— Дякую вам велике, тітко Зіно, але за мною вже справді їдуть, — посміхалася я, згортаючи останню футболку, застібаючи тріщачу блискавку на валізі й витираючи дрібні крапельки поту з чола. — Мені ще додому їхати майже три години.

— Три години вона їхатиме! — бурчала тітка, але в її суворому бухгалтерському голосі раптом ковзнула м'яка, майже материнська нотка. Вона простягнула мені згорнуту в трубку п'ятсотгривневу купюру й силою засунула її в кишеню моїх джинсів. — Це тобі на блокноти й ручки, — суворо сказала вона.
— Напишеш там якусь статтю про важливість сільського господарства — згадаєш тітку Зіну.

— Дякую... — зворушено мовила я, обіймаючи сувору родичку.

Саме в цю секунду під вікнами дев'ятиповерхівки тихо, глухо й потужно загарчав мотор. Моє серце зробило радісний, шалений перекид у грудях. Я вибігла на балкон п'ятого поверху й одразу побачила знайомий, вкритий степовим пилом сірий позашляховик, який акуратно припаркувався біля самого під'їзду.

— Ну все, приїхав твій кавалер, — зітхнула тітка Зіна, поправляючи окуляри на носі. — Забирай валізу й біжи до ліфта, а то ще роздумає й назад у село без тебе поїде!

Я практично вилетіла з ліфта й штовхнула важкі металеві двері під'їзду.

Микита вже чекав на мене біля самого входу. Побачивши мене з важкою сумкою, він за частку секунди опинився поруч, м'яко перехопив ручку валізи з моїх пальців і відставив її вбік. А в наступну мить його міцні руки вже підхопили мене на руки й відірвали від землі.

Я міцно обхопила його за шию, уткнувшись носом у гарячу шкіру, яка пахла літнім сонцем, дорогою та знайомими терпкими парфумами.

— Обережно, міська зірко, бо розчавиш свій єдиний транспортний засіб! — голосно засміявся він.

Микита міцно притиснув мене до себе, на секунду зарився носом у моє волосся й легко закружляв зі мною прямо посеред сірого міського подвір'я — під здивованими поглядами бабусь на лавці.

— Ну що, відмучилась? Усіх професорів із приймальної комісії підкорила своїм портфоліо?

— Усіх до єдиного! — видихнула я, притискаючись щокою до його гарячої, пахнучої сонцем і машиною шиї. — І тепер хочу тільки одного — додому, у село! Туди, де немає тіткових борщів, де немає душних кабінетів, де пахне травою і де ніхто в світі не питає про прохідні бали!

Микита обережно поставив мене на ноги, не випускаючи з обіймів, і легко, але несамовито ніжно поцілував у губи. Від цього дотику в мене на секунду перехопило подих після цілого тижня виснажливої розлуки.

— Як же я скучив, Солю, — тихо мовив він, проводячи великим пальцем по моїй щоці, а потім одним легким рухом закинув мою важку валізу в багажник.

Дорога з міста додому пролетіла на одному диханні. З кожним кілометром міська метушня, гуркіт трамваїв та висотні дев'ятиповерхівки поступалися місцем безкраїм соняшниковим полям, золотавим смугам скошеної пшениці й прозорому, запашному степовому повітрю. Микита впевнено тримав одну руку на кермі, а іншою міцно стискав мої пальці, не відпускаючи їх ні на мить.

— Як там тітка Зіна? Не змусила тебе вчитися на бухгалтера за цей тиждень? — усміхався Микита, зиркаючи на мене з-за керма.

— Майже! — засміялася я. — Хотіла запхати мені в сумку дві банки кабачкової ікри й прочитала лекцію про те, що журналістика — це «бігання з мікрофоном». Але я вистояла. А як у селі? Яна більше не з'являлася після того вечора?

Микита коротко хмикнув, і в його погляді спалахнуло спокійне задоволення:

— Ні. Усе тихо, як перед бурею.

— А Таня?

— Таня бачить мене — і одразу на інший бік вулиці переходить, — хитнув головою Микита. — Після того, як Матвій її при всіх зрізав на весіллі, у неї увесь запал зник.

Ми їхали далі, і я відчувала, як у грудях розливається дивовижне відчуття спокою.

Коли позашляховик м'яко зупинився біля бабусиного двору, сонце вже заливало садки м'яким багряним світлом. Микита заглушив мотор, допоміг мені дістати важку валізу з багажника, і ми разом зайшли на подвір'я.

У хаті на мене чекав справжній теплий родинний затишок — батьки, які спеціально приїхали з міста заради мого свята, вже господарювали тут разом із бабусею. Мама клопоталася на кухні, випікаючи високі коржі для святкового торта на завтрашній день, з літньої кухні доносився неймовірний аромат тушкованого з хмелі-сунелі м'яса, а батько з радісною посмішкою зустрів нас біля хвіртки, міцно обійняв мене й одразу почав детально розпитувати про університетські корпуси, попутно потиснувши руку Микиті.