РОЗДІЛ 28. Столична мрія й тітка Зіна

Сільське весілля з його гучними вигуками, музикою, що розривала колонки, та нескінченними тостами врешті-решт стихло, лишивши по собі лише купи порожніх пляшок, зім'ятий під весняною зливою брезент та солодкий присмак перемоги. Але для нашої компанії закінчення свят означало зовсім не відпочинок, а початок набагато серйознішого й дорослішого етапу — гарячої та нервової вступної кампанії. Наприкінці серпня повітря стало сухим і пахло пилом, спаленим сонцем бур'яном та тривогою, яка зависла над кожною хатою, де були випускники.

Мій власний життєвий шлях вимагав повного переїзду до великого, галасливого міста. Ще задовго до закінчення школи я чітко знала, чого хочу, але тепер цей вибір мав пройти найголовніше випробування на міцність. Я подавала документи на факультет міжнародних медіакомунікацій та цифрової журналістики столичного університету — спеціальність, яка ідеально поєднувала мою пристрасть до створення історій, роботи з контентом та цифровими платформами. Це був світ сучасних медіа: розслідування, візуальні блоги, глибокі статті та управління інформаційними потоками.

Проте правила вступу вимагали особистої присутності: оригінали атестата, сертифікати національних тестів, паперове портфоліо з моїми першими опублікованими статтями та розробленими проєктами, а також співбесіди з приймальною комісією змушували мене їхати безпосередньо до мегаполіса на цілий тиждень.

Для нас із Микитою ця розлука — хай і всього на сім днів — стала справжнім іспитом. Після тижнів, коли ми майже не розлучалися, проходячи крізь сільські плітки, зливи й атаки столичної Яни, розставання здавалося чимось неприродним і майже болючим.

У день мого від'їзду Микита не дозволив мені їхати звичайним рейсовим автобусом. Рано-вранці біля нашої хвіртки тихо заіскрився фарами його міцний сірий позашляховик, глухо й потужно гуркочучи мотором у вранішній тиші. Він сам завантажив мою важку дорожню сумку в багажник, надійно закріпивши її серед інструментів, а потім підійшов до мене, обійняв за плечі й поцілував у маківку.

— Ну що, міська журналістко, готова підкорювати столицю? — усміхнувся він, коли ми виїжджали з хутора на асфальт.

— Готова, якщо ти обіцяєш не давати нудьгувати моєму телефону, — відповіла я, влаштовуючись зручніше на сидінні й споглядаючи його зосереджений профіль.

Дорога до столиці пролетіла в розмовах і мовчазному розумінні того, що ми їдемо назустріч нашому новому спільному майбутньому. Повітря за вікном поступово змінювалося: замість духмяного степового вітру з'явився густий запах розпеченого асфальту, вихлопних газів і дешевої кави біля станцій метро.

Сірий позашляховик зупинився біля старої дев'ятиповерхівки на околиці міста, де на мене чекало головне побутове випробування тижня — гостювання у двоюрідної тітки Зінаїди.

Тітка Зіна була жінкою суворою, колишньою головною бухгалтеркою райцентру. Вона свято вірила, що всі молоді люди зобов'язані ходити струнко, їсти гарячий суп рівно о першій годині дня й не сміти займати ванну кімнату довше ніж на вісім хвилин.

Микита заглушив мотор, дістав із багажника мої речі й похмуро зиркнув на темний, облуплений під'їзд:

— Ну що, фортеця знань і суворих тіткових правил чекає на тебе, — усміхнувся він, підтримуючи мене за лікоть. — Тримайся тут. Але якщо ця Зінаїда почне годувати тебе якимось непотребом чи змушувати мити вікна замість підготовки — одразу кажи. Я примчу й заберу тебе назад в село.

— Домовилися, — засміялася я, хоча всередині вже все стискалося від тривоги перед великим містом. — Тільки пам'ятай: дзвінок щовечора. О дев'ятій, без жодних відмовок і втоми.

Микита міцно притис мене до себе, зарившись носом у моє волосся, ніби намагався закарбувати мій запах на весь цей тиждень, і тільки після цього випустив із долоней мої руки.

А далі почався справжній абітурієнтський марафон. Тітка Зінаїда зустріла мене не обіймами, а швидким інспекційним поглядом і лекцією про те, як правильно витирати взуття об килимок.

— Журналістка вона! — бурчала тітка Зіна, поки я розкладала речі в прохідній кімнаті, де над розкладним диваном висів легендарний радянський килим із оленями. — Пішла б краще на бухгалтерський облік чи товарознавство! Сиділа б у чистому кабінеті з відомостями, а не бігала по вулицях із мікрофоном. Але добре, що там бабуся передала? Витягай сало й банки, зараз обідати будемо. Руки мий, на все п'ять хвилин!

Ранок наступного дня почався о шостій від грюкоту каструль на кухні. Я схопилася, натягнула джинси, схопила папку з оригіналами атестата, сертифікатами тестів та портфоліо — і полетіла до університету.

Головний корпус зустрів мене гігантським натовпом таких самих знервованих, спітнілих і переляканих абітурієнтів. Черги під кабінетами приймальної комісії тяглися коридорами. Повітря складалося з пилу, тривоги, запаху дешевої кави з автомату й парфумів. Хтось плакав через загублену довідку, хтось сперечався з викладачами через бали, а хтось намагався втиснути свої документи в останню хвилину.

Я просиділа під дверми чотири виснажливі години, вислуховуючи скарги якоїсь дівчини з Житомира про те, що бюджетних місць цього року катастрофічно мало, а потім ще годину доводила сивому професору в кабінеті, що мої аналітичні статті й блогерські розробки — це серйозний доробок, а не «дитячі розваги в інтернеті».

Коли я повернулася до квартири тітки Зінаїди пізно ввечері з гудінням у ногах і важкою головою від паперової тяганини, телефон у кишені вібрував уже раз п'ятий.

Схопивши трубочку, я вислизнула на балкон — подалі від пильного ока тітки, яка якраз дивилася вечірні новини на повну гучність.

— Ну нарешті! — голос Микити лунав так близько й тепло, ніби він стояв прямо під балконом. — Я вже думав сідати в машину й їхати штурмувати твою тітку, бо ти обіцяла набрати о дев'ятій, а вже п'ятнадцять на десяту! Як ти там? Замучили комісійні бюрократи?

— Ой, Микито, не питай... — видихнула я, притулившись чолом до прохолодного шибкового скла. — Там такі черги, що можна постаріти на десять років. Тітка Зіна пиляє мене за те, що я обрала не бухгалтерію, і змушує їсти тушковану капусту з ранку до вечора. Я так втомилася... Ноги просто відпадають.