РОЗДІЛ 26. Танець під зливою

Вечір непомітно накривав подвір'я, а весільне гуляння під брезентовим шатром набирало нових, ще гучніших обертів. Після того як Микита привселюдно пересів до нас, між столами ще якийсь час висіла важка, натягнута тиша, але гарячі страви, настоянки й веселі вигуки гостей швидко зробили свою справу. Більшість присутніх поверталися до звичного ритму, проте на іншому кінці столу атмосфера залишалася замороженою.

Яна з батьками сиділи мов на голках. Мати Яни періодично піджимала губи, зневажливо оглядаючи стіни з килимами, а сама Яна з силою крутила в руках келих, кидаючи на нас із Микитою такі отруйні погляди, ніби прагнула спалити наш куток столу одним лише поглядом.

— Здається, столична делегація зараз вибухне від люті, — тихо хмикнула Катя, нахилившись до мене й удаючи, ніби вибирає огірок з миски. — Подивися на матір Яни, у неї такий вираз обличчя, ніби їй замість вишуканого вина налили звичайного кисляку.

— Хай дивляться, — тихо всміхнулася Ніка, крутячи в руках виделку. — Менше треба було будувати бізнес-плани за чужими спинами. Микито, ти як, ще не пошкодував, що проміняв перспективну наречену на нашу просту компанію?

Микита тільки легенько посміхнувся, але його долоня під столом стиснула мої пальці ще міцніше.

— Я пошкодував тільки про те, що не зробив цього раніше, — промовив він, повертаючи до мене обличчя.

Його долоня була гарячою, але в цій опорі відчувалася така спокійна, беззаперечна сила, що увесь мій внутрішній страх остаточно розвіявся.

Тим часом із колонок на все подвір'я залунав швидкий, запальний мотив, і місцевий тамада, постукавши виделкою по чарці, заверещав у мікрофон:

— Так, шановні гості! Годі вам мозолі на лавках натирати! Танцюють усі — від малого до старого! А хто не танцює — залишиться без гарячих кручеників і холодцю!

Сільські весільні танці — це окрема культура. Гості ринули з-під шатра на витоптане подвір'я цілими гуртами: дядьки розстебнули перші ґудзики сорочок, тітки підтягнули спідниці, а молодь швидко організувала коло. Музика гупала так, що земля під ногами вібрувала в такт басам, а натовп підхопив ритм із характерним гуканням і притупуванням.

— Ходімо! — Микита підвівся першим і рішуче потягнув мене за руку в саме серце цього танцювального хаосу.

Ми стали в загальне коло поруч із Катею, Артемом, Нікою, Златою та Максимом. Микита танцював з якоюсь дивною, нетиповою для нього розкутістю, щиро сміявся й не зводив із мене очей. У цей момент ми були просто частиною цього шаленого свята, далеко від будь-яких претензій і бізнес-розмов.

Але погода вирішила внести свої корективи.

Спекотний, задушливий день поступово поступався місцем прохолодному передгрозовому затишшю. Небо затягнулося темно-синіми, важкими хмарами, які насувалися прямо з-за лісу. Раптовий, різкий порив вітру підняв пил на подвір'ї та змусив брезент над нашими головами гучно затріпотіти.

Перші великі краплі дощу з гучним стуком вдарили по сухій землі та натягнутому даху, а вже за секунду на село обрушилася справжня, тепла літня злива.

— Ого! Ховайся, хто може! — заверещали в натовпі.

Почалася справжня сільська паніка й хаос. Гості, верещачи й сміючись, кинулися з подвір'я назад під брезентове шатро та альтанки. Тітки поспішно прикривали руками свіжі зачіски, дядьки бігли зачиняти машини, а майданчик для танців за лічені секунди спорожнів. Усі товпилися під навісом, з острахом і захопленням спостерігаючи, як подвір'я перетворюється на бурхливу річку.

Усі втекли. Окрім нас.

Коли перші потужні струмені дощу накрили нас із головою, я здригнулася й уже смикнулася в бік шатра, але Микита не випустив моєї долоні. Він різко, але обережно притягнув мене назад до себе.

Вода вмить збила липку спеку, промочивши наскрізь моє святкове плаття, яке важким шовком прилипло до тіла, і миттєво збила волосся в мокрі пасма. У його очах замість переляку чи бажання сховатися спалахнув дикий, хлоп'ячий вогник азарту.

— Микито, ти що?! Усі ж повтікали! — засміялася я крізь шум зливи, намагаючись струсити воду з обличчя. — Ходімо під навіс, ми ж мокрі до нитки!

Він упевнено охопив мою талію обома руками й зробив крок убік, закружлявши мене прямо посеред залитого водою подвір'я.

— Хай собі ховаються! — голосно перекрикував дощ Микита, і на його обличчі сяяла найщасливіша усмішка за все це літо. — А ми з тобою потанцюємо! Коли ще випаде така нагода?

З-під брезентового шатра на нас витріщилися десятки очей. Хтось із родичів крутив пальцем біля скроні, мати Яни аж затисла рота від обурення, наші друзі щось підбадьорливо вигукували, але їхні голоси тонули у гуркоті грози. Музика з колонок долинавала сюди якимось глухим, розмитим басовим відлунням, але нам більше нічого не було потрібно — ми танцювали просто під відкритим небом, під шаленою зливою, яка змивала всі бар'єри, усі чужі закиди, плітки й очікування.

— Ти точно божевільний! — крикнула я, закинувши голову в небо під прохолодні струмені.

— Можливо! — відповів він, сміючись у відповідь, і його очі блиснули в темряві особливо яскраво й пронизливо. — Але я більше ніколи не дозволю комусь вирішувати за нас, як нам жити і з ким бути. Чуєш мене, Солю? Тільки ти і я!

Він кружляв мене посеред калюж, зовсім не зважаючи на те, що одяг промокнув наскрізь, а взуття перетворилося на болотяні колодки. Ми кружляли все повільніше й повільніше, доки рух не зупинився повністю посеред порожнього, залитого дощем подвір'я.

Наші очі зустрілися. Вода стікала з його волосся по чолу, засліплюючи, але він навіть не кліпнув, дивлячись на мене так, ніби у всьому світі більше не існувало нікого, окрім нас двох.

Микита повільно підняв руку й обережно торкнувся мокрої щоки, а потім кінчиками пальців підняв моє підборіддя, змушуючи дивитися прямо йому в очі. Його пальці трохи тремтіли — не від прохолоди дощу, а від того вибуху почуттів, який вирував між нами.

І в ту ж секунду його губи торкнулися моїх.