РОЗДІЛ 23. Фарба на колінах і столичний гість

День села наближався невідворотно. Разом із ним у повітря нашого мирного селища впліталися звичні запахи: густий дух свіжоскошеної трави, їдкий дим від саморобних мангалів, солодкуватий аромат смаженого м’яса й нескінченні плітки, які літали від хати до хати швидше за будь-який вітер. Жінки вже третій день поспіль запекло сперечалися біля магазину, чиї пироги з маком будуть найм’якшими на ярмарку, а чоловіки тихенько домовлялися, чий самогон буде «для своїх».

На щастя, одну велику напругу вдалося зняти ще до свята.

Яна разом із батьками нарешті зібрала свої численні речі й виїхала назад до міста. Зробила це з таким виглядом, ніби все наше село її особисто образило. Микита того дня видихнув так глибоко й гучно, що, здавалося, розігнав хмари над усім селом. Бабуся, побачивши таке щасливе полегшення онука, одразу ж узялася відгодовувати його свіжими пиріжками з вишнями й водночас навантажувати роботою — мовляв, раз панство поїхало, то город сам себе не прополить.

Оскільки всі святкові заходи мали відбуватися в центрі біля клубу, робітників і помічників потребувалося чимало. Ми з дівчатами — я, Злата, Ніка та Катя — дружно вирішили допомогти з підготовкою, тим паче що обов’язки вже всім чітко роздали.

Мені дісталася банка білої фарби та малярська щітка, щоб освіжити старий паркан і лавки навколо клубу. Ніка взялася допомагати організаторам зі спортивними змаганнями та облаштуванням декорацій — і, звісно ж, довкола неї одразу почав крутитися Матвій, який усіляко рвався допомагати в будь-якій справі, лише б бути поруч. Злата взялася за виготовлення пам’ятних подарунків для активних жителів громади. А Артем прилип до неї, мов хлопчик на побігеньках, і з вигляду був абсолютно щасливий бігати за кожним її проханням.

Окремою гордістю стала Катя. Оскільки вона не лише чудово малювала, а й готувала просто неперевершено, їй довірили найсмачнішу місію. Біля клубу якраз працював бар із невеличкою кухнею — ось там вона й розгорнулася на повну. Для ярмарку Катя напекла стільки всього, що очі розбігалися: хрусткі круасани з різними начинками, міні-кіши з куркою та грибами, ніжні сирники з ягідним соусом і гори запашної випічки, яка зводила з розуму всю округу.

Ближче до обіду всі дівчата зійшлися за великим столом біля клубу, щоб перепочити й попоїсти разом. Поруч одразу примостилися Артем і Матвій. Катя дістала з плетеного кошика домашні сендвічі з бужениною, свіжі овочі й термос із холодним узваром, щедро пригостивши всю компанію. Сама швидко перекусила кількома шматочками, а потім підхопила улюблений планшет і хутко побігла під старий розлогий горіх — малювати, поки тривала обідня година.

Ми якраз сиділи й балакали, коли до нас наблизився Микита. І йшов він не сам, а з якимсь незнайомцем. За кілька метрів позаду них, звісно ж, вимальовувалася Таня, яка робила вигляд, ніби її неймовірно захоплює стан дорожнього покриття.

— Ого, гості! — протягнула Ніка, вирячившись на дорогу.

Микита впевнено крокував до нашого столу:
— Здоров, молодь! Помічники ще потрібні?

Я перезирнулася з дівчатами й одразу тицьнула йому в руки вільну малярську щітку:
— Звісно, потрібні! Тримай, тепер не відбрешешся від праці.

Він тільки хмикнув, але щітку зловив на льоту, а тоді кивнув на свого супутника — високого хлопця в стильній лляній сорочці з фотоапаратом на ремені:
— Знайомтеся, це Максим, мій давній товариш із великого міста. Приїхав подихати свіжим повітрям.

Максим ввічливо кивнув нам, окинув поглядом усе навколо й збирався пройти до затіненої альтанки… і раптом різко завмер, наче наткнувся на невидиму стіну. Його погляд упав на екран планшета в Катіних руках.

Він зробив два швидких кроки ближче й тихо нахилився, дивлячись через її плече. Катя, відчувши чиюсь раптову присутність так близько, різко підняла голову. На її блідих щоках моментально спалахнув яскравий, гарячий рум’янець. Вона інстинктивно хотіла швидко заблокувати екран, приховуючи свої роботи від сторонніх очей, але Максим якимось м’яким, проте настійливим рухом зупинив її долоню, легенько торкнувшись краю чохла.

Я сиділа достатньо близько, щоб чути кожне слово в тиші під цим розлогим горіхом.

— Не вимикай… — тихо сказав він. — Голос був трохи хрипким від справжнього здивування. — Це ж… це не просто малюнок у додатку. Це чиста просторова композиція. Хто тебе навчив так відчувати лінію й пропорції?

Катя розгублено кліпнула темними віями, дивлячись у його серйозні, глибокі й абсолютно щирі очі.

— Ніхто не вчив… Я просто малюю для себе, коли ніхто не бачить і ніхто не заважає, — ледь чутно відповіла вона, знову опускаючи погляд на екран.

Вона знітилася ще більше, знервовано крутячи в пальцях стилус.
— Це просто… хобі. У селі з цим ніхто особливо не носиться. Батько взагалі каже, що краще б город полола, ніж у склі пальцями малювала.

Максим тихо хмикнув, і в цьому звуці відчулося стільки тепла, скільки ніхто від нього не очікував:
— Батьки часто так кажуть. Особливо коли самі не знають, на що дивляться.

Він кивнув на планшет, не відриваючи очей від екрана:
— Покажи ще. Якщо це не великий секрет.

Катя вагалася кілька секунд, а потім обережно розблокувала галерею. Я бачила, як Максим гортає її роботи — повільно, майже шанобливо, затримуючись на кожній деталі.

З іншого кінця подвір’я раптом долинув голос Ніки:
— Кать! Ти там жива?! Чи столичний гість уже загіпнотизував тебе своєю архітектурою остаточно?!

Катя різко випросталася. Максим лише спокійно глянув у той бік і тихо сказав їй:
— Не звертай уваги. Нехай кричать. У нас тут — значно цікавіше.

Він знову повернувся до екрана:
— Слухай… Якщо ти не проти, я б хотів зараз на власні очі подивитися на той млин, який ти намалювала. Щоб ти показала, з якого ракурсу ти його ловила. Можна?

Катя кілька секунд мовчки дивилася на нього, а потім ледь помітно кивнула:
— Можна. Проте як же підготовка до свята?