РОЗДІЛ 21. Ніч на зерновозі

Після того, як Микита довіз нас до хат, у душі залишився дивний, важкий осад. Яна, яку він висадив біля свого паркану з коротким «на добраніч», вискочила з машини, наче вжалена, і так хряснула хвірткою, що на сусідському дворі заходилися гавкотом усі собаки. Я ж просто мовчки вислизнула з пасажирського сидіння. Не глянула на нього. Не сказала ні слова. Тільки серце калатало так сильно, що я боялася — ось-ось вискочить і покотиться пильною дорогою слідом за сріблястим позашляховиком.

Удома я довго не могла заснути. Лежала, втупившись у стелю, і слухала цвіркунів. У голові крутилися уривки вечора: Вадимів хрипкий голос, лють у Микитиних очах, Янин холодний «юридичний» вердикт і… його рука. Та сама, що в машині накрила мою долоню й стиснула пальці. Тепло. Упевнено. Благально.

«Горе моє непосидюче…»

Ці слова все ще звучали в голові. І саме через них я не могла заснути.

Близько першої години ночі, коли село вже міцно спало, над вулицею прокотився важкий, низький гуркіт. Не легковик. Не позашляховик. Земля задрижала по-справжньому. Шибки в моїй кімнаті ледь помітно забриніли.

Я підхопилася, накинула на плечі легку сорочку й припала до вікна.

Повз нашу хату, вихоплюючи з темряви пильний шлях потужними фарами, повільно котився величезний зерновоз. Він височів над парканами, наче степовий монстр із закритим тентом.

Машина зупинилася просто біля нашої хвіртки. Двигун не заглушили — він рівно, майже лагідно гудів, розливаючи в нічному повітрі запах дизеля, гарячого металу й сухої соломи.

Світло в кабіні спалахнуло. Двері відчинилися, і з високої підніжки легко зіскочив Микита.

Я затамувала подих. Він був у простій темній футболці з підкоченими рукавами, волосся розпатлане від вітру. Ступив кілька кроків до мого вікна, підняв голову й тихенько свиснув.

Я визирнула у кватирку. Щоки вже палали.

— Ти здурів?! — пошепки, але дуже емоційно вигукнула я. — Котра година?! Що це за монстр під хатою?!

— Виходь, Соль, — так само тихо відповів Микита. У темряві блиснули зуби. — Або я зараз почну сигналити на все село. І твоя бабуся вийде першою. З качалкою.

— Ти не посмієш!

Він повільно простягнув руку до кабіни, ніби вже збирався натиснути на клаксон.

— Усе, усе, іду! Божевільний! — вишипіла я й швидко почала одягатися.

Навшпиньках вислизнула з хати, перебігла подвір’я й відчинила хвіртку.

Микита чекав, спершись спиною об величезне переднє колесо. Від кузова йшло тепле, майже живе тепло.

— Звідки це? — задерла я голову.

— Батько попросив підмінити дядька Толю на нічну зміну. Треба було терміново перегнати машину з току, — пояснив він і підійшов ближче. Очі в світлі ліхтаря стали теплими, золотавими. — А я зрозумів, що якщо зараз з тобою не поговорю — до ранку не доживу. Лізь.

Він підхопив мене за талію й легко підкинув угору. Я опинилася на широкому сидінні. У кабіні пахло шкірою, кавою й солодкуватим запахом свіжої пшениці.

Микита сів за кермо, зачинив двері, зняв авто з ручного гальма. Зерновоз повільно поповз за село, у темні поля.

Я сиділа, стиснувши пальці на колінах, і вперто мовчала. Гордість усе ще тримала оборону.

Він звернув на підвищення біля старого кургану, зупинив машину, але двигун не вимкнув.

— Усе ще ображаєшся? — м’яко запитав він, розвернувшись до мене.

— А в мене немає причин? — сухо відповіла я. — Твоя мама навколо цієї Яни крутиться, як навколо писаної торби. Батьки в захваті, мріють про «ідеальну пару», а ти просто мовчки катаєш її на новій машині!

Микита важко зітхнув і сперся ліктем на кермо.

— Соль, послухай. Її батько — дуже впливова людина. Колега мого батька. Вони приїхали всією сім'єю. Потім батьки поїхали в місто по справах, а жінок і Яну залишили в нас на тиждень. Мої батьки… вони в захваті. Мріють про «ідеальну партію». Про статус. Про перспективну юристку. І постійно мені про це нагадують.

— І ти все робиш, як вони хочуть?

— Вони можуть мріяти про що завгодно, — тихо сказав він і накрив мою руку своєю. — Батько попросив виявити гостинність. Я намагався не влаштовувати скандалів. Але Яна потрібна їм. Їхнім амбіціям. Їхньому уявленню про правильне життя. Мені вона не потрібна. Зовсім.

Я мовчала кілька секунд. Усередині щось повільно, обережно відпускало.

— А тобі… хто потрібен? — ледь чутно запитала я.

Микита повернувся до мене повністю. Взяв обличчя в долоні. Пальці були теплими й трохи шорсткими.

— Ти справді нічого не бачиш? — прошепотів він. — Я сьогодні через тебе ледь того Вадима на шматки не розірвав. У мене все стискається всередині, коли ти комусь іншому посміхаєшся. Яна для мене — чужа. Нав’язана. А ти… ти моя.

Він зробив коротку паузу, ніби згадував.

— З того самого дня, як ми ще дітьми зустрілися на канікулах у бабусь. Ти тоді залізла на горіхове дерево, щоб прочитати мені лекцію, що не можна чіпати сусідських корів і кидатися гілками. А потім… злізти вже не змогла. Дві години ревіла на гілці й принципово відмовлялася брати мою руку. А я сидів унизу під тим сонцем і чекав. Бо побоявся залишити тебе саму. Хоч ти й шипіла на мене, як дике кошеня.

Я затамувала подих.

Він притулився чолом до мого чола. Наше дихання змішалося. Низький гул двигуна, запах пшениці, темрява навколо і його руки — усе це зробило момент таким близьким, що слова вже були зайві.

Ми сиділи так довго. Мовчки. Просто були поруч.

За склом розкинулися безкраї поля, і тільки зірки дивилися згори, ніби теж знали: цієї ночі все нарешті стало на свої місця.