РОЗДІЛ 20. Кодекс ревнощів та інші статті

Моя «перемога» виявилася надто солодкою, щоб думати про наслідки.

Музика змінила ритм на повільніший. Важкий бас пробивав підлогу так, що вібрували кістки, а різнокольорові софіти повільно крутилися, кидаючи червоні й сині плями на обличчя танцюристів. Вадим, відчувши від мене удавану прихильність, вирішив, що йому дозволено геть усе.

Його важка долоня ковзнула з моєї талії нижче — на стегно. Розпашіле обличчя нахилилося надто близько до моєї шиї. Від подиху, просякнутого дешевим коньяком і чимось кислим, мене мало не звернуло. Шкіра вкрилася мурашками — не від задоволення, а від огиди.

— А ти гаряча штучка, Соля, — зашепотів він прямо у вухо, сильніше притискаючи мене до себе. Голос був хрипкий, самовпевнений, ніби він уже вирішив, що вечір закінчиться саме так, як йому захочеться. — Може, вийдемо на повітря? Посидимо в моїй машині. Покажеш, яка ти слухняна дівчинка…

У мене всередині щось різко обірвалося. Гра, яку я сама почала, раптом перестала бути грою. Стало реально гидко. І лячно.

— Вадиме, пусти, — мій грайливий тон миттєво випарувався. Я спробувала відсторонитися, але його руки тримали міцно. — Я просто танцювала. Усе. Відійди.

Я вперлася долонями в його груди, намагаючись відштовхнути. Під пальцями відчувала гарячу, спітнілу тканину футболки. Вадим лише заходився нахабним, низьким сміхом і рук не розтиснув

— Ой, та годі тобі! Спочатку сама липла, усміхалася, шепотіла на вухо… а тепер «пусти»? Не крути носом, красуне. Пішли. Я ж бачу, ти не проти.

Він із силою смикнув мене за зап’ястя, тягнучи до виходу. Біль прострелив руку до ліктя. Я скрикнула — коротко, різко, майже злякано.

І в ту ж секунду між нами спалахнула тінь.

Я навіть не встигла зрозуміти, як це сталося. За комір чорної шкірянки Вадима вчепилася міцна, широка долоня, і його з силою відкинуло назад, наче ганчір’яну ляльку. Вадим боляче врізався спиною в дерев’яну стійку бару. Склянки задзвеніли. Хтось зойкнув. Вадим ледве втримався на ногах, роззявивши рот від несподіванки.

Поруч зі мною став Микита.

Його дихання було уривчастим. Груди здіймалися під темною сорочкою. Очі палали такою люттю, що навколо, здавалося, вимерла вся дискотека. Навіть музика на мить стала фоном. Люди відступили, утворивши невелике коло.

— Руки прибери, — просичав Микита тоном, від якого навіть у мене по спині пробіг холодний мороз. — І зникни звідси. Поки ти ще можеш ходити на своїх двох.

Вадим витріщився, витираючи тильною стороною долоні губу. У куточку рота з’явилася тонка цівка крові — мабуть, прикусив, коли вдарився.

— Ти що, страх втратив, міський? — хрипко виплюнув він, ступаючи крок уперед. — Вона сама зі мною загравала! Усміхалася, крутилася, шепотіла… За спину свою спитай, перш ніж лізти!

— Я сказав — зникни, — вирвалося з Микити. Він зробив ще крок. Кулаки стиснулися так, що затріщали суглоби. Сухожилля на шиї напружилися.

Місцеві хлопці, відчувши запах бійки, почали збиратися тісніше. Хтось уже діставав телефон, хтось перешіптувався. Але Вадим, оцінивши габарити Микити, ширину плечей і той звірячий, майже нелюдський вираз обличчя, згадав про залишки глузду. Він плюнув під ноги, злісно кинув через плече:

— Ще перестрінемося…

І розчинився в натовпі, штовхаючи когось ліктем.

Я стояла, міцно стискаючи зап’ястя, яке все ще пекло й червоніло. Серце калатало десь у горлі. Микита різко розвернувся до мене, вхопив за плечі й гаркнув на весь зал:

— Ти зовсім здуріла?! Ти бачила, з ким ти танцюєш?! Він же ледь не витягнув тебе на вулицю! Чого ти досягала, Соле?! Скажи мені — чого?!

Його крик прорізав зал. Кілька пар відсахнулися. Я бачила, як з іншого кінця залу до нас біжать Ніка, Катя й Злата. Але зараз я їх майже не помічала.

Мої ревнощі, біль, сором і залишки страху злилися в один розпечений вулкан.

— А тобі яке діло?! — крикнула я у відповідь, вириваючись із його рук. — З ким хочу — з тим і танцюю! Ти мені хто?! Ніхто! Іди он до своєї Яночки, вона там сама сидить біля бару й нудьгує! Чого ти до мене лізеш?! Ти ж сам привіз її сюди! Сам посадив поруч на переднє сидіння!

Микита розкрив рот, щоб відповісти, але не встиг.

— Припиніть улаштовувати тут деструктивний цирк, — пролунав поруч дзвінкий, рівний, майже карбувальний голос.

До нас підійшла Яна.

Вона не виглядала переляканою чи розгубленою. Навпаки. Її обличчя виражало холодний, абсолютно беземоційний розрахунок. Справжній майбутній юрист у дії. Вона статно склала руки на грудях, випросталася й окинула мене зневажливим поглядом — ніби я була невдало складеною доказовою базою в якійсь сумнівній справі.

— Микито, облиш її, — спокійно й рівно мовила Яна. Голос звучав так, ніби вона вже стоїть у залі суду. — Це ж очевидна маніпуляція. Дівчина навмисно провокувала місцевого… скажімо так, аморального елемента, щоб викликати в тебе емоційну реакцію. Ти поводишся нераціонально. Створюєш зайві юридичні ризики для себе через звичайну дитячу істерику.

— Яна, замовкни, — відрізав Микита, навіть не повернувши до неї голови. Він продовжував свердлити мене поглядом. У його очах кипіло все одразу: лють, страх, образа й щось ще, чого я не хотіла зараз розгадувати.

— Я просто констатую факти, — знизала плечима Яна, спокійно розгладжуючи манжет блузи. — Ти залишив мене за баром. Побіг учиняти бійку через дівчину, яка сама цілеспрямовано шукала неприємностей. Якщо ти зараз же не заспокоїшся і ми не поїдемо, я сама викличу таксі. І розкажу твоїм батькам, у що ти тут вляпався. З усіма подробицями.

У залі нависла важка, дзвінка тиша. Навіть музика ніби відступила на задній план.

Я дивилася на Микиту.

Микита дивився на мене.

А між нами стояла Яна — холодна, зібрана, з ідеально рівною спиною й поглядом людини, яка вже все порахувала й винесла вирок.

Ніка підійшла першою. Вона зупинилася поруч зі мною, схрестивши руки, і кинула на Яну такий погляд, ніби зважувала, чи варто зараз щось сказати, чи краще просто вдарити.