Розділ 19. Старе корито та маніпуляція Солі

 Ранок після подій біля ставка здавався мені дивовижним. Я прокинулася з дурнуватою, але такою щирою щасливою посмішкою, що аж щоки заболіли. Пальці самі торкнулися губ — тих самих, які ще вчора ввечері цілував Микита. У голові знову й знову лунало його охрипле, низьке: «Тільки ти, дурепа моя непосидюча».

 Усе всередині співало. Усі сумніви, усі ревнощі, усі образи на Яну розвіялися, наче ранковий туман над ставком. Я була впевнена: тепер між нами все прозоро й зрозуміло. Він сказав. Він поцілував. Він вибрав мене.

 Я довго лежала, дивлячись у стелю, і посміхалася в подушку, ніби ідіотка. Потім підхопилася, підбігла до дзеркала й почала розглядати себе — чи не змінилося щось на обличчі. Чи не світяться очі інакше. Чи не з’явилися якісь особливі «поцілункові» ластовиння. Нічого не змінилося. Тільки посмішка була ширшою, ніж зазвичай, і волосся — ще більш розпатланим.

 Бабуся вже поралася на кухні. Вона кинула на мене короткий, уважний погляд і хмикнула:

— Ну що, внучко? Сон хороший був?

— Дуже, — відповіла я, намагаючись звучати буденно, але голос зрадив мене радісною тремтливістю.

— Бачу. Очі в тебе сьогодні, як у кота, що сметану злизав.

 Я засміялася, обійняла бабусю ззаду й поцілувала в щоку. Сьогодні навіть її буркотіння здавалося наймилішим звуком на світі.

 Але суботній вечір готував зовсім інший сценарій.

 У сусідньому великому селі влаштовували велику дискотеку в місцевому клубі. Ми збиралися в хаті Ніки з самого обіду. Кімната перетворилася на справжній штаб краси й хаосу: на ліжку лежали три сукні, дві спідниці, купа топів і одна срібна сукня Злати, яка переливалася, наче диско-куля. На підлозі валялися туфлі, босоніжки, гумки, шпильки, а на столі — ціла купа тюбиків, палеток і флакончиків.

— Ну все, королеви, ми готові підкорювати танцпол, — підсумувала Ніка, критично оглядаючи себе в дзеркалі. Вона була в короткій джинсовій спідниці й яскравому червоному топі, а її волосся спадало красивими хвилями. — Їдемо на моїй ластівці!

 «Ластівкою» Ніка з гордістю називала старенький «Жигулик» свого старшого брата, який той віддав їй у користування після того, як купив собі щось новіше. Ніці якраз місяць тому виповнилося вісімнадцять, вона тільки-но отримала свої новенькі права, тож тепер кожен виїзд на цій машині був для неї особливим предметом гордості й страху одночасно. Машина була кольору стиглої вишні, але з відлупленим лаком на капоті, хрипким глушником і характером вередливої кози, яка не любить, коли її турбують.

 Я вдягла свою улюблену легку сукню в дрібний квітковий принт — ту саму, в якій почувалася легкою й трохи зухвалою. Катя обрала стриманий бежевий комбінезон, який робив її схожою на спокійну богиню літа. А Злата, як завжди, пішла ва-банк: ефектна срібна сукня, що переливалася від найменшого руху, і новенькі босоніжки на високих підборах, у яких вона вже встигла двічі спіткнутися, ще не виходячи з кімнати.

— Ніко, а вона точно доїде? — підозріло запитала Катя, сідаючи на заднє сидіння й обережно поправляючи комбінезон. — Бо минулого разу вона в нас посеред дороги вирішила, що їй треба «подихати».

— Та ти що! Цей апарат ще нас усіх переживе! — запевнила Ніка, з третьої спроби завівши двигун. Той видав звук, схожий на кашель старого курця, який курить дешеві сигарети без фільтра. — Бачите? Завелася! Красуня моя!

 Машина здригнулася, пирхнула й неохоче рушила. Ми виїхали з подвір’я під радісний зойк Ніки й обережні зітхання решти.

 Оптимізм Ніки згас приблизно на п’ятому кілометрі ґрунтової дороги між полями. Автомобіль почав підозріло смикатися, ніби йому щось дуже не сподобалося в місцевому ландшафті. З-під капота вирвався тонкий струмок білого смердючого пару. Стрілка датчика температури стрімко поповзла вгору й застигла в червоній зоні.

— Ой-ой… — протягнула Ніка, зупиняючи корито просто посеред пильної дороги між високими соняшниками. — Дівчата… здається, у нас проблеми.

 З-під капота валив уже такий пар, ніби ми запускали космічний корабель у відкритий космос. Ми вийшли на узбіччя. Спека ще трималася, хоча сонце вже хилилося до горизонту. Повітря пахло розігрітою землею, соняшниковим пилом і чимось металевим, паленим.

 Злата одразу почала бідкатися:

— Мої підбори! Вони не розраховані на польові умови! Ніко, я тобі казала брати нормальну машину!

— А яка в нас «нормальна»? — огризнулася Ніка, з досадою грюкнувши дверима. — У мене немає гаража з мерседесами!

 Катя вже стояла з телефоном у руках, піднімаючи його до неба, ніби намагалася зловити сигнал:

— Мережі немає. Зовсім. Тільки один поділочок, і той зникає.

 Я обмахнулася долонею, намагаючись розігнати спеку й тривогу.

— Ну й де ми тепер знайдемо допомогу в сутінках посеред поля? — зітхнула я. — Пішки до клубу кілометрів шість. У Златиних підборах це буде квест на виживання.

 І саме в цей момент у тиші вечірнього поля пролунав гучний, упевнений гуркіт двигуна. З-за повороту з’явилися яскраві фари сріблястого позашляховика. Він їхав повільно, ніби його водій уже здалеку помітив нашу аварійну ситуацію.

 Позашляховик плавно зупинився поруч із нашим закипілим «Жигулем». Скло з боку водія опустилося, і звідти визирнув Микита — у темній сорочці із закоченими рукавами, трохи розпатланий і бісівськи привабливий. На губах уже грала знайома усмішка.

— Дівчата, у вас тут приватна сауна на колесах? — з легкою насмішкою запитав він. — Чи ви вирішили відкрити мобільну лазню для подорожніх?

 Я вже зробила крок уперед, відкриваючи рот, щоб сказати щось грайливе й легке — щось на кшталт «ми чекали саме на тебе, рятівнику». Але слова застрягли в горлі. Посмішка миттєво згасла. Усередині все обвалилося в крижану безодню.

 На передньому пасажирському сидінні поруч із Микитою сиділа Яна.

 Вона була в елегантній шовковій блузі кольору слонової кістки, з бездоганним макіяжем і виразом обличчя переможної королеви, яка саме отримала ще один трофей. Яна повільно поклала свою долоню прямо на підлокітник поруч із рукою Микити й, оглянувши нас у пилу з ніг до голови, награно зітхнула: