Розділ 18. Солодкий присмак і лихі ревнощі

 День повільно котився до заходу. З городів тягнуло вогкою землею й підв’яленою на сонці конюшиною. Спека нарешті почала спадати, поступаючись місцем першій вечірній прохолоді. Але на душі мені від цього анітрохи не ставало легше.
 Я сиділа на низькому дерев’яному парканчику біля хати Ніки, підібгавши під себе ноги й нервово крутячи в пальцях суху травинку. Подумки знову й знову поверталася до подій останніх днів. Перед очима стояв Микита — високий, упевнений, із тими бісиками в темних очах. І Яна... Яна, яка вилася навколо нього, наче липучий в’юн. Вона ходила за ним хвостиком по всьому селу: то їй треба було важку валізу до хати донести, то вона раптово «підвернула ніжку» й тепер ойкала при кожному кроці, виснучи на Микитиному плечі. А головне — виходила з його подвір’я з такою самовпевненою посмішкою, ніби вже переписала на себе весь його хазяйський статок і самого Микиту на додачу.
— Солю, ти зараз той паркан на тріски розбереш, — подала голос Ніка. Вона сиділа поруч на перекинутому дерев’яному відрі й обмахувалася широким лопухом. — Викинь її з голови. Яна — це тимчасове явище. Походить, покривляється перед його батьками з тією «підвернутою ногою» — і поїде назад у своє місто. А Микита не сліпий.
— Ага, не сліпий, — гірко буркнула я, встромлюючи травинку в землю. — Тільки чомусь, коли вона висне на ньому, він не дуже поспішає її відшивати. Батькам же вона подобається. «Ой, Яночка така вихована, з такої поважної родини, юристка майбутня…» А я хто? Дівчина з сусідньої вулиці?
— Ти — Соля, — твердо відрізала Ніка, поправляючи пасмо русявого волосся. — І якщо Микита дурень, то це його проблеми. Але повір моєму досвіду: чоловіки на таких ідеальних міських лялечок тільки дивляться. А божеволіють — від таких, як ми.
 Розмову перервав гучний дівочий сміх, що долинув із боку центральної вулиці. Сміх був награний, високий і настільки солодкий, що мене аж засипало всередині.
 З-за повороту з’явилася Таня. Вона йшла не одна. Поруч із нею, злегка ніяково переступаючи з ноги на ногу, крокував Матвій. Той самий Матвій, якого ми незадовго до цього бачили біля ставка на коні — засмаглий, широкоплечий, із тим самим спокійним, трохи відстороненим поглядом. Він щойно повернувся на канікули, і Таня, зрозумівши, що з Микитою їй нічого не світить (особливо після появи багатенької Яни), моментально розвернула план «Б».
Зараз Таня практично висіла у Матвія на лікті. Вона була в короткому сарафані, що тріпотів на вітерці, і постійно торкалася його плеча — ніби випадково, але дуже продумано.
— Матвійчику, а ти мені точно допоможеш із тим розхитаним парканом у дворі? — щебетала Таня, заглядаючи йому в очі. — Бо тато в місті, а я ж дівчина тендітна, сама не впораюся… А ти ж у нас такий майстровитий! Справжній чоловік!
Матвій ніяково чухав потилицю, намагаючись не дивитися на її занадто відверте декольте.
— Та… допоможу, Таню. Там же діла на п’ятнадцять хвилин. Цвяхи тільки візьму…
— Ой, ти мій рятівник! — Таня голосно сплеснула в долоні й буквально притислася щокою до його передпліччя. — А мама твоя, пані Галина, казала, що ти мені не відмовиш. Вона сьогодні повз нашу хату йшла, то ми так гарно побалакали! Вона ще й пиріжками мене пригостила. Казала, що я така працьовита, справжня сільська дівчина. Не те що оці деякі…
Таня виразно кинула косий погляд у наш бік.
У Ніки в цей момент розширилися зіниці, а лопух у її руках тріснув навпіл із гучним хрускотом. Вона повільно піднялася з відра, і в її очах спалахнув такий вогонь, що навіть сутінки, здавалося, відступили.
— Справжня працьовита дівчина? — пошепки, але з загрозливою інтонацією вимовила Ніка. — Ця пищалка? Та вона лопату від грабель відрізнити не може. Тільки перед хлопцями крутитися вміє. І матір Матвія вже обкрутила, зміюка!
— Ніко, заспокойся, — тихо мовила я, хоча сама бачила, як Матвій безпорадно подивився на Ніку, ніби благаючи про порятунок. Але Таня міцно тримала його за руку.
— Я заспокоюсь?! — Ніка стискала кулаки. — Та він же повний бовдур! Не бачить, що вона ним маніпулює?! «Ой, паркан зламався»! Та я їй зараз той паркан на голові поламаю!
Таня тим часом, відчувши свою першу перемогу й побачивши лють Ніки, лише переможно всміхнулася. Потягнула Матвія далі по вулиці, щось белькочучи йому про «смачний чай із м’ятою», який вона йому заварить. Матвій лише слухняно озирнувся, зустрівся поглядом із розлюченою Нікою й ледь помітно зітхнув.
— Усе, — ледве вимовила Ніка крізь зуби, дивлячись їм услід. — Війна так війна. Подивимося, чия «працьовитість» переможе, Танюшко.
— Ніко, ходімо до ставка, — мовила я, відчуваючи, як від усього цього шуму й власних думок у мене починає боліти голова. — Мені треба просто вмитися й побути в тиші.
— Іди сама, Соль. Мені треба дещо продумати. І, здається, мені терміново треба зайти до пані Галини «позичити цукру», — зловісно усміхнулася Ніка й покрокувала в бік хати Матвія.
Я лише тихо засміялася, але сперечатися не стала. Повернула в бік стежки, яка вела крізь низькі кущі ліщини прямо до березового ставка.
Біля води панувала абсолютна тиша, порушувана лише вечірнім хором жаб та сплесками риби десь посередині водойми. Повітря тут було прохолоднішим. Пахло тиною, соковитою осокою й вечірньою сирістю. Місяць уже виплив на небо, відбиваючись у темній воді срібною, розладнаною доріжкою.
Я підійшла до самого краю, де дерев’яні кладки входили у воду. Зняла сандалі, опустила босі ноги в прохолодну воду й солодко зажмурилася. Студена вода трохи збила тривогу, але думки про Микиту все одно не відпускали.
Чому він такий? То дивиться так, ніби крізь ребра бачить моє серце, то сміється з Яною, підтримуючи її під руку через якусь вигадану «підвернуту ногу». Чому не скаже прямо? Чому залишає мене в цій невідомості?
— Вода вже холодна. Застудишся, — пролунав із-за моєї спини низький, трохи охриплий голос, від якого в мене всередині все обірвалося й солодко стиснулося.
Я різко озирнулася.
Микита стояв за кілька кроків від мене, біля старої верби. На ньому була проста темна футболка й шорти, волосся трохи розпатлане, а в руках він тримав невеличку гілочку, яку нервово перекручував у пальцях. Місячне світло окреслювало його виразні вилиці й міцні плечі.
— А тобі що до того? — намагаючись надати голосу байдужості, мовила я, хоча серце в грудях калатало, як божевільне. — Повертайся до своєї Яни. Вона, мабуть, зачекалася, поки ти її на руках носитимеш через «підвернуту ногу».
Микита мовчки зробив кілька кроків уперед. Його важкі кроки по траві звучали повільно, впевнено. Він підійшов прямо до кладок, присів навпочіпки поруч зі мною. Від нього пахло літнім вечором, бензином, сосновою корою й чимось суто його — теплим, чоловічим, рідним.
— Ти знову собі щось накрутила, Соль, — м’яко, але з ледь помітною докорою сказав він, дивлячись на мій профіль.
— Я? Накрутила? — я повернула до нього обличчя, і мої очі в темряві спалахнули образою. — Микито, вона від тебе не відходить! Вона у вашій хаті як господиня почувається! Твоя мати тільки й щебече про те, яка Яна розумниця. А ти… ти просто мовчиш! Якщо вона тобі подобається — так і скажи! Не треба зі мною гратися!
Я хотіла підвестися, щоб утекти, але Микита рухався швидше. Його грубуваті від праці, міцні й гарячі пальці перехопили моє зап’ястя. Не боляче, але вирватися я вже не могла.
— Пусти! — мовила я, хоча сама не мала сил відштовхнути його.
— Не пущу, — тихо відповів Микита. Його голос став глухим, оксамитовим. Він підвівся, потягнув мене за собою, змушуючи встати на ноги.
Я опинилася зовсім близько до нього. Відстань між нами скоротилася до кількох сантиметрів. Я відчувала, як прискорено дихають його груди, бачила, як у темряві розширилися його зіниці.
— Ти взагалі нічого не розумієш, так? — прошепотів він.
Його вільна рука раптом здригнулася, і він своєю гарячою, міцною долонею вхопив мене за підборіддя, змушуючи дивитися прямо йому в очі. Пальці ледь помітно тремтіли.
 Я затамувала подих. Увесь мій протест, уся лють і образа миттєво випарувалися, залишивши тільки божевільне, тріпочуче чекання.
— Яна — це прохання батька. Це бізнес, це їхні дорослі дурні домовленості, — продовжував Микита, дивлячись мені прямо в очі з такою силою, що в мене перехопило подих. — Вона мені сто років не потрібна. І ніколи не буде потрібна.
— А хто… хто потрібен? — ледь чутно, майже беззвучно запитала я, сама лякаючись власної сміливості.
Микита не відповів словами. Він лише важко зітхнув. Його погляд опустився до моїх губ, які злегка тремтіли.
Він нахилився нижче. Я відчула його гаряче дихання на своїх губах — воно обпікало, змушувало підкоритися цьому божевільному ритму.
— Ти, — видихнув він прямо в мої губи. — Тільки ти, дурепа моя непосидюча.
І перш ніж я встигла щось усвідомити, Микита накрив мої губи своїми.
Це був не просто поцілунок. Це вибухнуло всередині тисячею яскравих салютів. Спочатку він торкнувся мене обережно, ніби питаючи дозволу, ніби боячись перелякати. Але коли я інстинктивно подалася вперед, відповідаючи на цей рух і вплітаючи пальці в його густе волосся, поцілунок став глибоким, пристрасним, жадібним.
Микита пригорнув мене до себе за талію так міцно, що між нами не залишилося навіть повітря. Його губи були теплими, солодкуватими, з легким присмаком персикового соку. Я відчувала, як у мене підкошуються ноги, як світ навколо — ставок, місяць, цвіркуни, село — перестає існувати. Залишилися тільки його міцні руки, його прискорений стук серця під моєю долонею та цей поцілунок, який тривав, здавалося, вічність.
Коли ми нарешті відсторонилися один від одного, щоб ковтнути повітря, наші лоби зіткнулися. Ми обидва важко дихали.
Микита тримав моє обличчя в долонях, великим пальцем ніжно гладячи мою припухлу від поцілунку нижню губу. На його обличчі була така щаслива, щира й трохи приголомшена усмішка, якої я ще ніколи в нього не бачила.
— Зрозуміла тепер? — тихо запитав він, цілуючи мене в кінчик носа. — Чи тобі ще раз довести?
Я лише заховала обличчя в його теплій шиї, вдихаючи рідний запах і відчуваючи, як усередині розливається божевільне, безмежне щастя.У той момент я була впевнена: тепер усе буде добре. Жодна Яна у світі не зможе це зруйнувати.