Розділ 17. Опівнічні ворожіння та загублений туфель

Після розтрощеного мотоблоком паркану, курей, що розлетілися по всьому селу, та публічного приниження перед Яною й місцевими мамами день здавався безнадійно зіпсованим. До самого вечора ми вчотирьох латали діру в Нікиному паркані тимчасовою сіткою, вирівнювали потрощені кущі троянд і відтирали сажу з рук та облич. Лише коли сутінки почали огортати село, дівчата заявили, що залишати мене саму в порожній хаті в такому настрої — справжній злочин.

Бабуся затрималася в сестри в райцентрі, тож хата повністю була в моєму розпорядженні. Саме тому дівчата вирішили влаштувати грандіозну ночівлю.

— Усе, досить прокручувати в голові ту міську паву в білому сарафані! — рішуче заявила Ніка, заходячи до моєї світлиці з оберемком свіжих паперівок і новим згортком воскових свічок. — Сьогодні в нас особливий вечір. Поворожимо на суджених і просто класно посидимо!

— Ніко, які ще ворожіння? — озирнулася я від вікна, витираючи рушником вологе після душу волосся. — Які суджені? Ви бачили, як Яна за Микитою дріботіла, мов курча за квочкою? Ще й те морозиво їла так, ніби знімалася в рекламі преміального життя! А його мама дивилася на нас так, наче ми на тому мотоблоці просто із Середньовіччя прикотили!

— Та плювати на її маму і на те морозиво! — вигукнула Злата, яка вже встигла розкласти на моєму ліжку всю свою косметичку й тепер обережно діставала з сумочки розкішні лаковані човники на шпильках. — Соль, ти сьогодні з тією сажею на лобі була схожа на справжню войовничу амазонку. Це було епічно! А ворожіння — справа поважна! Я спеціально туфлі взяла. Будемо кидати туфель через ворота на перехрестя, як у давніх повір'ях. Куди носком повернеться — звідти й чекати судженого.

— Злато, ти з глузду з'їхала? — злякано прошепотіла Катя, відриваючись від свого блокнота й розглядаючи ті туфлі. — Це ж твоя найкраща пара! А якщо підбор зламаєш чи в багнюку впустиш? Ворожити треба легко, серцем, а не туфлями розкидатися.

— Та за її туфлі будь-який суджений сам через кропиву полізе! — підхопила Ніка, азартно потираючи долоні. — Ідея — бомба! Якщо вже гадати, то з розмахом, щоб уся вулиця знала!

— Авжеж! — гордо закинула ногу на ногу Злата. — Якщо вже туфель, то найкращий! І суджений має бути найкращий. Вони, між іншим, коштували чималих грошей, але заради кохання мені нічого не шкода!

Близько одинадцятої вечора наша дівоча компанія остаточно розвеселилася. Ніка запалила свічку, поставила миску з водою й почала капати воском, щоразу вигадуючи нові тлумачення. То їй ввижався мотоцикл, то залізничні колії, то розлючений індик. Катя тихенько вимальовувала в блокноті загадкові візерунки, а ми зі Златою сперечалися, чи вважається Микита «судженим із півночі», якщо його хата стоїть на горі, але паркан виходить на захід.

— Так, дівчата, пункт програми — на перехресті трьох доріг! — урочисто оголосила Ніка, потираючи долоні. — Опівночі треба вийти за хвіртку, стати спиною до роздоріжжя й через ліве плече жбурнути туфель. Хто перший озветься або куди покаже носок — там і доля.

— Ой, дівчата, щось мені лячно, — прошепотіла Катя, притискаючи блокнот до грудей. — Надворі ніч, темрява... Місяць за хмари сховався... А раптом там якийсь п'яний тракторист їде?

— Ну то й що? Буде тобі суджений із трактором! — розреготалася Ніка. — Ходімо!

Ми навшпиньки прослизнули через ґанок на подвір'я. Повітря після денної спеки пахло полином, нічною фіалкою й вогким листям. Саме тієї миті повний місяць виринув із-за хмар і кинув довгі сріблясті тіні. Наше подвір'я виходило просто на невелике ґрунтове роздоріжжя, де розходилися три вулиці.

Злата, наче модель на подіумі, вийшла на середину припалої пилом дороги в кумедних домашніх капцях-зайчиках, але урочисто тримала в руках рожевий лакований туфель.

— Так, Злато, ставай спиною, — пошепки командувала Ніка. — Заплющуй очі, думай про свого красивого, багатого й обов'язково з автівкою... І кидай через ліве плече!

Злата заплющила очі, глибоко вдихнула, розмахнулася й щосили жбурнула туфель назад. Він красиво зблиснув у місячному сяйві, описав у повітрі дугу й із глухим тріском шубовснув у густі зарості дикої малини та кропиви на межі сусідської ділянки.

— Ой! — скрикнула Злата, розплющуючи очі. — Куди він полетів?! Ніко, він у кропиву впав!

— Та зачекай, зараз дістанемо. Головне — подивитися, куди носок показує! — сказала Ніка й зробила крок до кущів.

— Та я сама! Все одно в капцях! — нервово мовила Злата й рішуче ступила в густу тінь біля малинника.

І тільки-но її нога торкнулася трави, з-під куща вискочила чиясь темна рука й міцно вхопила її за щиколотку.

— ВІДЬМИ-И-И! — потойбічним басом заревів хтось із хащів.

— А-А-А-А-А! МАМО-О-О! — нелюдським голосом заверещала Злата, рвонула назад так, що мало не збила Ніку з ніг, і навмання кинулася до хвіртки.

— ЧОРТ! СІЛЬСЬКИЙ ЧОРТ! — закричала Катя, підстрибуючи на місці й мчачи слідом.

Я теж сахнулася назад разом із Нікою, але саме в цю мить із кропиви, регочучи на весь куток, вискочив Артем. Він розмахував Златиним туфлем і буквально згинався від сміху.

— Ха-ха-ха! Оце так дівчата! Побачили судженого — й одразу навтьоки! — горлав Артем, розгинаючись і витираючи сльози від сміху.

З-за товстого стовбура старої верби неспішно вийшов Микита. Руки — в кишенях, на обличчі — широка усмішка, а в очах так і танцювали бісики.

— Ви... ви що, зовсім глузд у ставку втопили?! — задихаючись від обурення й переляку, вигукнула Ніка. — Артеме, я тобі зараз цим туфлем між очі вріжу! Ви чого тут у кущах засіли, мов партизани?!

— Та ми поверталися з поля й бачимо — четверо мавок серед ночі чаклують! — не вгамовувався Артем, обтрушуючи штани. — Ну як таке видовище пропустити? Микита каже: «Ходімо подивимося, що вони там вигадали». А ви ще й туфлями розкидаєтеся! Злато, ти мені мало підбором лоба не пробила!

Я завмерла біля хвіртки, намагаючись вирівняти дихання. Наші з Микитою погляди зустрілися. У місячному сяйві його усмішка була теплою й трохи лукавою. Зовсім не такою, як удень, коли він ходив поруч із Яною.