Розділ 16. Курячий погром та мотоблок-втікач

Після вчорашньої епопеї з Лискою та кропив’яним ярком ноги досі пекли й чесалися, а на литках червоніли свіжі пухирі. Проте полежати в ліжку нам ніхто не дав. Наступний ранок зустрів нас дивовижною прохолодою та справжнім побутовим викликом, але цього разу — на подвір’ї Ніки.

Близько десятої ранку, коли сонце тільки починало припікати й зганяти свіжу ранкову тінь, ми всією компанією зібралися біля Нікиної хати. Злата, пам’ятаючи про вчорашній малиновий пил і кропиву, цього разу обачно взула пласкі сандалі, але все одно з підозрою оглядала кожен куток двору. Катя принесла миску з гарячими домашніми пиріжками, а Ніка зустріла нас у своїх незмінних коротких денімових шортах і з бойовим настроєм.

— Так, дівчата, діло таке, — Ніка енергійно поплескала в долоні, оглядаючи власне подвір’я. — Мати поїхала в район до вечора й наказала мені вичистити курник. Там тридцять пернатих ротів, які треба випустити в загін, вигребти всю солому й поміняти підстилку. І головне — стежити, щоб вони не пробралися на її клумбу. Вона за свої сортові троянди мене просто на місці закопає!

Троянди Нікиної мами й справді були окрасою всієї вулиці. У центрі двору розкинувся величезний квітник із буйними кущами темно-бордових, ніжних рожевих і кремових троянд, які зараз якраз цвіли й дарували дивовижний аромат на все подвір’я.

— Та що там той курник! — впевнено мовила Ніка. — Зараз швидко все вигребемо й підемо на ставок, поки сонце остаточно не запекло.

Ми рушили до курника. Ніка рішуче відсунула засувку й затягнула всередину лопату та граблі:

— Так, план простий: вичищаємо стару солому, виносимо все це діло за повітку й засипаємо свіжу. Кать, бери відро, Соль, допомагай вигрібати.

Злата, стоячи на безпечній відстані, лиш з огидою спостерігала за цим процесом із люстерком у руках. Але варто було нам відчинити двері навстіж, щоб винести першу порцію брудної соломи й провітрити приміщення, як кури вирішили скористатися моментом.

З диким ґелґотом, сокотанням і лопотінням крил звідти вирвалася строката зграя. Кури, відчувши волю, навіть не подивилися на насипане біля годівниці зерно. Вони, мов керовані якимось інстинктом руйнування, разом рвонули прямо на мамин квітник.

— Стій! Куди?! — закричала Ніка, кидаючись їм напереріз з лопатою.

— Лови їх збоку! — загорланила я, розмахуючи порожнім пластиковим відром.

Але було пізно. Тридцять курей за секунду розійшлися по квітнику. Вони з азартом завзятих археологів почали гребти лапами суху землю під кущами, розгрібаючи мульчу, вириваючи з корінням ніжні пуп’янки та витоптуючи важкими тушками розкішні пелюстки.

— Ой, вони ж зараз усе знищать! — скрикнула Злата, забувши про свій макіяж і підскочивши на місці. — Ніко, ота руда зараз твою рожеву троянду здзьобає!

— Киш! Киш звідси, пернаті шкідники! — кричала Ніка, намагаючись вигнати з кущів гладку рябу курку, яка впевнено вмостилася прямо в центрі розквітлого бутона.

Це був справжній курячий дурдом. Ми в чотирьох ганялися за ними між кущів. Ніка бігала з віником, Катя намагалася перекрити їм шлях біля паркану, а я збирала зламані стебла. Кури кудахкали, летіло пір’я, земля летіла в усі боки, а повітря наповнилося хаотичним шумом і курячим гелготанням.

За пів години виснажливої погоні нам таки вдалося загнати більшість птахів назад до загону й нарешті дочистити курник. Знесилені й захекані, ми впали на лавку під тінню старої яблуні, де ще зберігалася вранішня прохолода. Наші ноги були в землі, волосся розпатлане, а кілька трояндових кущів мали вигляд, ніби по них пройшовся невеликий буревій.

— Усе... я більше не можу... — важко дихала Злата, витираючи чоло серветкою. — Вони не курки, вони якісь динозаври!

— Нічого, троянди відійдуть, — заспокоювала Катя, збираючи з землі відламані пуп’янки. — Головне, що ми їх закрили.

— Ніяке не «нічого»! — раптом мовила Ніка, підводячись і спираючись руками в боки. Вона критичним поглядом оглянула дальній куток подвір'я, де біля повітки висіла зім'ята сітка. — Вони ж під тими кущами й бур'янами знову собі дірку розгребуть і вилізуть! Треба там усе якось розрівняти й зарівняти, щоб сітка щільно до землі прилягала.

— Та чим ти там розрівняєш? Там земля як камінь, — насторожено мовила я.

— Ой, та в нас у повітці стоїть батьків мотоблок! — з азартом в очах вигукнула Ніка. — Залізний, червоний такий!

— Ніко, ти з глузду з’їхала? — випнула груди Катя. — Твій батько казав до нього навіть не підходити!

— Та що там підходити? Я сто разів бачила, як батько за нього тримається і він сам усе підряд рівняє й оре! Включимо, він там за дві секунди все перебаламутить, і не треба буде лопатою довбати. Хвилина — і все готово!

Поки ми з Катею намагалися її відмовити, Ніка вже впевненим кроком попрямувала до повітки. Вона викотила звідти важкого, дещо іржавого червоного мотоблока з довгою залізною ручкою та двома масивними колесами. За ним тягнувся фрезерний ніж для розпушування землі.

— Ніко, благаю, не треба! — з острахом мовила Злата, відступаючи до ґанку.

— Дівчата, без паніки! Контроль повний! — Ніка з виглядом знавця перевірила рівень бензину, відкрила паливний кран і поставила ногу на залізне колесо. — Затискаємо важіль, смикаємо шнур — і готово.

Вона з силою смикнула за потертий пусковий тросик.

Двигун мотоблока видав важке «Чох-чох-чох...» і заглух.

— От бачиш, він не працює, давай відставимо! — з полегшенням мовила я.

— А от і ні! — уперто вигукнула Ніка. Вона вхопилася за трос обома руками, переступила ногами й з усієї сили смикнула ще раз.

Двигун відповів гучним оглушливим «ТР-Р-Р-Р-БАК!» і раптово випустив густий сизий дим. Мотоблок завібрував усім залізним корпусом, ревучи на весь куток, як розлючений залізний бик.

— О! Працює! — закричала Ніка через рев мотора.

Але в наступну секунду щось пішло геть не за планом. Зчеплення зненацька заклинило або Ніка переплутала важелі, але важка залізна машина з гуркотом вирвалася з її рук. Залізні фрези з шаленою швидкістю врізалися в землю, і мотоблок, підкидаючи груддя землі й димлячи, на повній швидкості рвонув уперед.