Розділ 15. Корова, кропива і таємниця Каті

Вечір того ж дня пройшов саме так, як обіцяла Ніка. Ми зібралися на старому пагорбі за садами, звідки все село було видно як на долоні. Дівчата наплели польових вінків з ромашок, Катя принесла ще теплий вишневий пиріг, а я — свої врятовані вишні. Ми сиділи на розкладеному покривалі й дивилися, як на кінці нашої вулиці, біля альтанки Микитиних батьків, палав мангал і блищав чорний позашляховик. Але від сміху подруг і смачного пирога вся моя ранкова тривога трохи вщухла.

Ранок наступного дня почався з тривожного ґеґання сусідських гусей і перших гарячих променів, які пробивалися крізь вицвілі штори моєї спальні. Нічний пікнік на пагорбі дався взнаки — після пирога Каті та довгих розмов під зорями вставати зовсім не хотілося. У хаті з самого ранку стояла духота, а надворі пекло сонце.

Я випленталася на ґанок із розпущеним волоссям і кружкою холодної води. Голова трохи гула від недосипу, але на душі, уперше за останні кілька днів, було дивно спокійно.

Ще й дев'ятої не було, як на моєму подвір’ї з’явилася наша «команда». Ніка енергійно штовхнула хвіртку й з порога висунула нову ідею: годі нудитися під навісом — треба зайнятися чимось корисним, поки сонце остаточно не засмажило. Об'єктом нашого «десанту» було обрано фермерське поле на околиці села, де залишилися величезні хащі дикої малини.

Ми йшли пиловою польовою стежкою. Злата йшла останньою, обережно переступаючи через вибоїни у своїх світлих босоніжках на невеличких каблуках і постійно бурчала:

— Дівчата, це якесь самокатування. Навіщо нам та малина в таку спеку? У мене вже від цього пилу ноги сірі!

— Златусь, припини, — реготала Ніка, несучи на плечі порожнє пластикове відро. — Взимку будеш цей малиновий джем із чаєм тріскати й дякувати! До того ж, треба Каті допомогти — у неї сьогодні вечірнє чергування по господарству, а ми її затримуємо.

Катя йшла поруч зі мною. Вона була в простій лляній сорочці, її довге, смоляно-чорне волосся було заплетене у косу. Взагалі Катя з усіх нас завжди вирізнялася особливим, глибоким спокоєм. Поки ми з Нікою галасували, а Злата переймалася своїм макіяжем, Катя більше слухала й м'яко посміхалася.

Збір малини перетворився на справжній квест. Кущі були вищими за нас і колючими.

— Ой! — скрикнула Злата, коли гілка зачепила її блакитну сукню. — Все, я туди не полізу! Там павуки розміром із моє дзеркальце!

— Та який павук, Злат, він сам від нас у хащі втік! — Ніка вже щосили тріщала кущами в самому центрі малинника, наповнюючи відро великими ягодами. — Соль, відбирай у неї відро, хай хоч на варті стоїть!

Ми з Катею працювали мовчки й злагоджено. Руки були подряпані, пальці геть забарвилися в темно-бордовий сік, але праця трохи відволікала від зайвих думок.

Коли відра заповнилися, сонце вже почало поволі хилитися до заходу.

— Так, дівчата, мені пора додому, — мовила Катя, витираючи чоло тильним боком долоні. — Скоро череду гнатимуть. Треба зустріти Лиску, бо ця блудлива душа знову в чужі городи заверне, якщо за мотузку не притримати.

— Ми з тобою! — одразу вигукнула Ніка. — Одному господарству протиставити чотирьох дівчат — це діло двох хвилин!

Ми дружно рушили до Катиного подвір'я. Її хата стояла на самій околиці, а за городом починався великий яр, зарослий високим бур'яном та чагарником.

У Катиному дворі все дихало порядком: білі стіни хати, затишні доріжки й майорці біля ґанку.

— Дівчата, ви зачекайте тут, я зараз швидко вибіжу за хвіртку, перехоплю її з череди, — сказала Катя, залишаючи відро з малиною на дерев'яному столі.

Але план з тріском провалився.

З боку вулиці залунав глухий тупіт ратиць, пилюка піднялася стовпом, і почулося розкотисте «МММУ-У-У-У!». Череда верталася з пасовища.

Катя вже вибігала за хвіртку, як раптом у сусідньому дворі дядько Василь із силою смикнув пусковий шнур своєї старої бензопили. Двигун кілька разів глухо закашляв, а потім різко і тріскучо заревів на весь куток.

Лиска, яка змалечку терпіти не могла подібних несподіваних звуків, шарахнулася вбік. Вона круто розвернулася, витріщила очі й на повній швидкості рвонула повз Катю прямо через відкриту хвіртку в город — у бік яру, задерши хвіст.

— Що це з нею?! — витріщила очі Злата, відскакуючи до столу.

— Вона ж різких звуків боїться! — відчайдушно закричала Катя й рвонула слідом. — Лиска, стояти! Вона ж зараз у хащі втече!

— Катька, стій! — закричала Ніка. — Тримай її з флангу! Соль, Злата, за нами!

Це був найбожевільніший забіг. Корова від переляку летіла напролом. Вона протаранила зарості на межі й пішла напростець через сухий яр, зарослий запеклою, високою кропивою.

— Матінко! — верещала Злата, яка у своїх босоніжках бігла останньою. — Мої ноги!

— Менше слів, більше діла! — горланила Ніка, пробиваючи дорогу передпліччями. — Перехоплюй її біля верби!

Ми бігли довго. Ноги пекло вогнем, дрібні колючки впивалися в шкіру, але ми таки оточили Лиску біля старої похиленої верби на краю яру. Корова, шумно видихаючи повітря крізь гарячі ніздрі й обтрушуючись від мух, опинилася в пастці між нами й глибокою канавою. Вона покрутила головою, а Катя сміливо підійшла, перехопила мотузку біля рогів і суворо мовила:

— Усе, дівча, родео закінчилося. Ходімо додому, бо мати з нас обох шкуру зніме!

Лиска злегка мотнула головою, коротко мукнула й слухняно попленталася за Катею.

Коли ми повернулися, ноги в усіх чесалися й були покриті червоними пухирями, а ми з Нікою просто впали на траву біля криниці.

— Зате який фітнес! — захихотіла Ніка, виливаючи собі на руки холодну воду з відра й умиваючи обличчя.

Катя закрила Лиску, принесла миску з холодною водою, а потім винесла тарілку зі свіжими коржиками та глечик із холодним узварчиком. Ми розсілися на літній веранді, чекаючи, поки спаде втома.

Злата підчищала свій макіяж біля дзеркальця й раптом звернула увагу на куток веранди, де поруч із книжками лежав планшет у цупкому чохлі із застряглим у тримачі електронним олівцем. На екрані, який ще не встиг остаточно згаснути, світився незавершений малюнок.