Розділ 14. Гра на чужому полі

 Наступний ранок зустрів село неприємною, липкою духотою. Сонце з самого ранку висіло над деревами білим, вицвілим диском, швидко висушуючи залишки нічної роси. Повітря гусло й ставало важким, пахло сухим пилом, полином та нагрітою на сонці розпареною землею.

 Після вчорашнього «вишневого армагеддону» й нічних посиденьок під білими простирадлами моє подвір’я виглядало так, ніби тут пройшло невелике торнадо. Під навісом на міцному дубовому столі рядами стояли врятовані банки з темно-рубіновим соком, а біля погребу на сонечку сушилося порожнє відро, яким Микита виносив бите скло.

 Я сиділа на ґанку, обхопивши коліна руками, й повільно пила вже вистиглий м'ятний чай. У голові знову й знову прокручувалися його вчорашні слова: «Не звертай уваги на Яну. Вона тут ненадовго». Його голос лунав м'яко, але десь у глибині душі все одно шкрябав маленький, гострий хробачок сумніву. Чим довше я сиділа в тиші порожнього подвір’я, тим вижче й виразніше розросталися мої тривоги.

 Усе моє життя протікало між міською квартирою батьків середнього статку й оцим бабусиним подвір’ям із коровою, вишнями та зламаною пралкою. А Яна... Яна була з іншого виміру. Брендові речі, золотий годинник, легка невимушеність у кожному русі й абсолютна впевненість у тому, що весь світ має крутитися довкола неї.

 Мої роздуми перебив різкий рип хвіртки. На подвір'я, ледве шкандибаючи й обережно ступаючи на каблуках по нерівній землі, зайшла Злата. Вона була в легкій блакитній сукні, а в руках тримала велике дзеркальце й маленьку косметичку. За нею впевненим кроком йшла Ніка в розстебнутій джинсовій безрукавці та Катя — спокійна, зібрана, із плетеним кошиком, у якому стирчав пучок свіжої м’яти.

— Соль, ти ще довго будеш тут сумувати? — Ніка з порога закинула ноги на низьку лавку й потягнулася. — Ми прийшли перевірити, чи ти бува не залилася тим заброділим соком від туги за юристом.

— Та ні я не сумую... — промовила я, опускаючи очі.

— Угу, скажи ще, що про погоду думала, — хмикнула Злата, сідаючи поруч на ґанок і одразу оглядаючи свої підбори. — Дівчата, я після вчорашнього соку та прання ледве стою. А тут ще й пилюка така на вулиці! Тільки носик припудрила, а вже відчуваю, як шкіра забивається.

— Зате макіяж тримається, — легенько посміхнулася Катя, сідаючи біля мене й кладучи руку мені на плече. Вона відчувала мій настрій краще за всіх. — Як ти, Соль? Ночувати самій після такого дня не страшно було?

— Та ні, закрилася на засув, як ба казала, — тихо відповіла я. — Дякую вам за вчорашнє. Якби не ви, я б у тому погребі разом із банками ночувала.

— Для того й потрібні подруги, — відрізала Ніка. — А щодо тієї міської... Соль, викинь її з голови. Ну приїхала, ну покрутиться пару днів і поїде у свої висотки. Микита ж не дурень. Він бачить, де справжнє, а де штампована пластмаса.

 Саме в цей момент із боку головної дороги, що повертала за ріг у кінці нашої вулиці, почувся гучний звук двигуна. Це був не звичайний сільський мотоблок і не батькова машина Микити, а щось значно солідніше.

 Ми всі одночасно підвели голови.

 З-за рогу, піднімаючи клуби сірого пилу й повільно минаючи поворот до Микитиних батьків, викотився чорний, блискучий позашляховик. Він плавно повернув набік і зупинився прямо біля великого двоповерхового будинку з високим цегляним парканом, який боком виходив на самий край вулиці.

— Ого... — протягнула Ніка, підводячись і виходячи до нашої хвіртки, щоб краще бачити поворот вхідної вулиці. — Оце так десант. Чиї це колеса до юриста прикотили?

— Це, мабуть, батьки Яни підтягнулися, — тихо мовила Катя, підвівшись слідом.

 Ми підійшли до хвіртки. З нашого подвір'я поворот на кінці вулиці було видно як на долоні: висока альтанка й частина подвір'я Микитиних батьків проглядалися через низьку огорожу сусідів.

 Дверцята позашляховика відчинилися. Першим виринув високий, сивуватий чоловік у дорогій сорочці поло — батько Яни, який одразу ж дістав телефон і щось поважно почав говорити, оглядаючи ділянку з виразом людини, яка вибирає собі нову нерухомість. З пасажирського сидіння вийшла його дружина — доглянута жінка з ідеальним укладанням, у великих сонячних окулярах і світлому брючному костюмі.

 Але найцікавіше розгорталося на самому подвір'ї за рогом.

 З двоповерхового будинку назустріч гостям вийшла мати Микити, пані Олена. Це була висока, завжди сувора жінка з акуратно зібраним у вузол волоссям. У селі про неї казали, що вона навіть на город виходить так, ніби крокує по килимовій доріжці в райдержадміністрації. За нею вийшов батько Микити, пан Ігор, а з альтанки повільно виплила сама Яна — уже в іншому, світло-блакитному сарафані, який ідеально підкреслював її засмагу.

— Ой, Яночко, пташко наша! — голосно вигукнула мати Микити, так що луна рознеслася аж до середини нашої вулиці.

 Вона майже підбігла до Яни, яка вийшла назустріч батькам до воріт, і обійняла її за плечі, привітавшись із її батьками.

— Як ти виспалася, сонечко? У нас тут за містом такий тихий сон, авжеж? Проходьте, зараз хлопці м'ясо на мангал поставлять і бабуся приєднається!

 Яна втішно посміхнулася, демонстративно прихилившись до плеча Микитиної матері: — Ой, тьотю Олено, тут так чудово! Микитусь мені ввечері трохи розповів про ваше село, тут такий колорит...

 Я відчула, як у мене всередині все стиснулося в один важкий, крижаний вузол. Мати Микити ніколи не розмовляла з місцевими дівчатами в такому тоні. З нами вона завжди віталася стримано, сухувато, витримуючи чітку дистанцію: «Доброго дня, Соломіє. Як бабуся?» — і ні словом більше. А тут — «пташко», «сонечко», «Яночко».

— Ви тільки подивіться на це шоу, — прошепотіла Злата, скривившись. — Тьотя Олена там уже, здається, подумки весільний ресторан у столиці замовляє.

— Та це ж чистої води спектакль для батька Яни, — мовила Катя, пильно спостерігаючи за сценою на кінці вулиці. — Дивіться, як пан Ігор тисне руку її батькові. Це якісь бізнес-зв'язки.