Розділ 13. Вишневий армагеддон і біла білизна

Ранок понеділка почався не з сонячних променів, які м’яко лоскочуть щоку, а з рішучого човгання бабусиних капців і важкого зітхання над моїм вухом.

— Солю, вставай, бо сонце вже за берізки зачепилося, а ти все сни доношуєш, — бабуся Ганна стояла над моїм ліжком у своєму святковому фартусі з вишитими гладдю волошками й зав’язаною «на вихід» хусткою.

Я проплющила одне око, намацуючи під подушкою телефон. Восьма ранку. Для міської людини, яка приїхала на канікули, це ще навіть не ранок, а глибока, безпросвітна ніч.

— Ба, ти кудись зібралася? — я солодко потягнулася, спираючись на лікті й відгортаючи вологе від нічної духоти волосся.

— До сестри Галі в райцентр, — суворо оголосила бабуся, поправляючи край хустки біля дзеркала. — У неї ноги крутить на погоду, треба помідорів завезти й мазі з живокосту. Повернуся в середу вранці. А ти, дівочко, без мене тут не розгуляйся! Марту прийде сусідка тітка Марія подоїти, бо ти ж боїшся корові під хвіст заглядати, і курей погодуй. А ще я подивилася: вишні на старій шпанці вже осипаються. Якщо сьогодні не оббереш і не закрутиш — згниють.

Я миттєво сіла на ліжку, здогадуючись, що це ще не весь перелік.

— Я тобі рецепт на столі залишила: на трилітрову банку — склянка цукру, залити окропом і стерилізувати двадцять хвилин. І ще! — бабуся підняла вгору вказівний палець. — Постіль з великої скрині треба випрати. Пралка наша автоматична знову «дурить», воду не зливає, тому набереш із криниці в миски. Рубель і качалка в сінях біля дровника. Розішлася ти щось останнім часом, Солю. То базар, то ставки... Треба й попрацювати, бо дівка на виданні, а руками робити нічого не вміє!

— Бабусю, та вмію я все! — згарячу обурилася я, скидаючи ковдру.

— Ото й покажеш, — підсумувала вона, підхоплюючи дві важкі торби. — Гроші на хліб під серветкою. Двері на ніч засувай на засув!

Коли хвіртка за бабусею клацнула, у хаті запанувала дзвінка тиша. Я вийшла на ґанок у піжамних шортах. Літнє повітря вже проломилося спекою, пахло сухим полином, пилом і тими самими дозрілими вишнями, що темними, важкими краплями звисали з гілок старої шпанки.

Через п’ятнадцять хвилин на подвір'ї стояло перше відро з криничною водою, яке я з криком витягла ланцюгом, ледь не впавши за ним усередину. Вода була крижана, аж пальці зводило.

А ще через годину я вже сиділа під деревом, виколупуючи шпилькою кісточки з третього відра вишень. Руки були по лікті в темно-червоному соку, ніби я щойно брала участь у зйомках дешевого трилера.

Саме в цей момент хвіртка з гуркотом розчинилася.

— Ого! А що це тут за «Пила-8. Сільська розплата»? — з порога вигукнула Ніка.

Вона йшла своєю фірмовою розмашистою ходою: у широких шортах-карго, розтягнутій майці й з кепкою, козирок якої стирчав назад. За нею повільно, як павичева королева, пливла Злата.

На Златі була сніжно-біла сукня на бретельках, коротко підстрижене, ідеально укладене попелясте каре переливалося на сонці, а на носі сиділи величезні сонцезахисні окуляри. Замикала ходу Катя. Наша пекуча чорнявка йшла мовчки, несучи в руках великий плетений кошик. Її густе, майже чорне волосся було заплетене в товсту косу, а глибокі карі очі дивилися на світ із тією спокійною мудрістю, за якою ховалася її таємниця.

— Бабуся поїхала, — важко зітхнула я, витираючи лоб тильним боком долоні (і, судячи з виразу обличчя Злати, залишила там червону смугу). — Залишила мені вишні, курей, корову Марту для сусідки й цілу купу постілі.

— Та ти що! — Ніка миттєво підхопила з моєї миски жменю стиглих вишень і закинула в рот. — Бабуся Ганна — геній! Вона знала, що ти без нас тут пропадеш. Дівчата, розгортаємо штаб!

— Ніко, тільки не своїми брудними руками! — скривилася Злата, обережно сідаючи на край дерев’яної лавки й підгортаючи білий поділ сукні. — Солю, у тебе тут пилюка на лавці. Ти чому рушник не постелила? І взагалі, що це за середньовіччя? Постіль у мисках? В такий час?

— Пралка зламалася, — я безпорадно вказала на величезну ночву та цинкові миски біля криниці. — А ба казала: качалкою й рубелем.

— Чим-чим? — Злата зняла окуляри, витріщившись на ребристу дерев’яну дошку, що спиралася на призьбу. — Це атрибут для катування відьом?

Катя тихо засміялася, поставила свій кошик на траву й сіла поруч зі мною на низький ослінчик. Вона без зайвих слів узяла шпильку й миттєво, спритно заклацала вишневими кісточками.

— Не слухай їх, Соль. Ми зараз усе зробимо, — м’яко мовила Катя. Вона працювала так швидко й граційно, що навіть вишневий сік не наважувався забризкати її чисту футболку. — Я допоможу з сиропом, а дівчата хай беруться за постіль.

— Що-о-о?! — в один голос вигукнули Ніка й Злата.

— Я? За постіль? У білій сукні? — Злата приклала доглянуту долоню з ідеальним манікюром до грудей. — Катю, ти взагалі при своєму розумі? У мене манікюр за тисячу гривень!

— Злато, бережи свій манікюр для кращих часів, а зараз засучуй рукава! Сільський спа-салон відчинено! Давай сюди!

Через пів години наше подвір’я перетворилося на справжній божевільний дім!

Ніка в ночві влаштувала справжній танцювальний майданчик — вона топтала ногами важкі бабусині лляні простирадла, співаючи на все село якісь дикі реп-треки. Пишна мильна піна летіла в усі боки. Злата, затиснувши ніс і тримаючи двома пальчиками край простирадла, намагалася крутити дерев’яний рубель, лаючись так вишукано, ніби закінчила інститут шляхетних дівчат.

— Це не прання, це якась дика каторга! — верещала Злата, коли дерев’яна штука вислизнула з її слизьких від мила рук і з гучним ПЛЮХ впала прямо в миску.

Дрібний фонтан мильних бризок миттєво полетів в усі боки, забризкавши білий поділ її сукні й новенькі туфлі.

— Ой, боже мій! Мої мешці! Моя сукня! — Злата впала в розпач, відсахнувшись від миски й розвівши замазані піною руки.

— Та змий водою з криниці, не цукрова, не розтанеш! — реготала Ніка з ночви, витискаючи лляне простирадло прямо над землею. — Зато будеш наймодніша на селі!