Розділ 11. Хто перший здасться

Наступного ранку я прокинулася з відчуттям, що ревнощі нікуди не ділися. Вони просто перечекали ніч і знову зручно вмостилися десь під грудиною.

Бабуся вже поралася на городі. З кухні пахло свіжими млинцями. Я вдяглася, швидко поснідала й вирішила, що сидіти вдома — найгірший варіант. Краще вже вийти й хоч трохи розвітрити голову.

До клубу я дійшла майже випадково. Точніше, ноги самі привели. Біля входу кілька хлопців лагодили стару лавку, а на сходах сиділа Ніка.

Ніка сиділа так, ніби це було найзручніше місце в усьому селі. Світло-русяве волосся до плечей, трохи хвилясте, з природним об’ємом і пасмами, що завжди лізли в очі. Світла шкіра, великі виразні очі й широка, відкрита усмішка — саме та, від якої одразу хотілося або підморгнути у відповідь, або закотити очі від її зухвалості. Вона сміялася легко, голосно й абсолютно безсоромно, відкидаючи голову назад.

Сьогодні на ній була жовта футболка з відкритим плечем і короткі світлі шорти. На ногах — звичайні білі кеди. Вона сиділа, закинувши ногу на ногу, і повільно проводила пилочкою по нігтях, час від часу тихенько наспівуючи під ніс.

— Диви-и… хтось таки вирішив вийти на люди, — сказала вона, навіть не підводячи голови, але в голосі вже відчувалася усмішка. — А я вже думала, ти всю ніч ревнувала до чужого плеча.

— Дуже смішно.

— У тебе вчора був такий вигляд, ніби ти вже прикидала, як Таньку випадково штовхнути в ящик з полуницею.

Я сіла поруч.

— А де Злата з Катею?

— Катя пішла допомагати матері з банками. А Злата… здається, Артем знову щось затіяв. Вона пішла «просто пройтися», але очі в неї були підозріло блискучі.

Ми помовчали.

Саме тоді з-за рогу з’явився Микита.

У темно-сірій футболці, трохи вицвілій. У руках — відро з інструментами. Він помітив нас одразу й сповільнив крок.

— Привіт, — сказав він, зупиняючись навпроти.

— Привіт, — відповіла я якомога спокійніше.

Ніка повільно підняла очі, глянула на нього, потім на мене й демонстративно підняла брову. Підвелася одним плавним рухом:

— Ой, диви, мені раптом терміново треба… щось. Десь. Бувайте! — кинула вона й зникла з такою легкістю, ніби її там і не було. Лише кеди тихо стукнули по сходинках.

Микита глянув їй услід, потім знову на мене:

— Вона завжди така?

— Ніка? Вона ще стримана сьогодні.

Він ледь усміхнувся й поставив відро на землю:

— Вчора на базарі ти швидко зникла.

— Було що робити.

— Сметана від баби Галі — то серйозна справа, — кивнув він.

Я глянула на нього. Він дивився спокійно, без звичної насмішки. Просто дивився. І від цього чомусь стало ще важче.

— Ти довго там стояв, — сказала я перш, ніж встигла себе зупинити.

— Помагав. Дядько попросив.

— Ага.

Коротка, незручна пауза. Він переступив з ноги на ногу, ніби хотів щось додати, але передумав.

— Сьогодні ввечері біля ставка буде тихо, — раптом мовив він. — Якщо раптом захочеш провітритися після всього цього базару й сметани.

Я підняла брови:

— Це запрошення?

— Це констатація факту, — відказав він із легкою усмішкою. — А вже як ти його розціниш — твоя справа.

Він підняв відро й зібрався йти, коли з-за клубу вийшла Танька. У світлій сукні, з пляшкою води. Вона помітила нас одразу, усміхнулася широко й пішла прямо в наш бік.

— О, які люди, — промовила вона легко. — Микит, ти ще тут? Я думала, ти вже пішов допомагати дядькові з сіном.

— Іду, — коротко відповів він.

Танька глянула на мене. Погляд був ввічливий, але дуже уважний:

— Привіт, Солю. Давно не бачилися. Ти цього літа якась… задумлива.

— Звикаю до сільського повітря.

— Ага. Воно іноді справді збиває з пантелику.

Вона ще раз усміхнулася Микиті, ніби випадково зачепила його ліктем, і пішла далі.

Микита дивився їй услід кілька секунд, потім повернувся до мене. Нічого не сказав. Просто кивнув на прощання й пішов у протилежний бік.

Я лишилася на сходах.

За хвилину Ніка вже сиділа поруч. Звісно ж, вона все чула. Підтягнула коліна до підборіддя, знову взялася за пилочку і задоволено протягнула:

— Ну що. Здається, вечір біля ставка обіцяє бути цікавим.

Я не відповіла.

Просто дивилася в той бік, куди пішов Микита, і думала, що ввечері, можливо, справді варто туди заглянути. Не тому, що він сказав. А тому, що сидіти вдома й крутити в голові чужу руку на його плечі — вже точно гірший варіант.