Розділ 10. Сметана від баби Галі та інші причини для стресу

Була шоста ранку.

Бабуся вже стояла на ґанку в хустці й із двома торбами. Виглядала так, ніби прокинулася ще о п’ятій і встигла не лише зібратися, а й обговорити з сусідками врожай помідорів.

— Ну що, Солю, рушаємо? Базар до десятої, а сметана в баби Галі завжди розходиться першою.

Я кивнула. Спати все одно вже не хотілося.

Ми вийшли разом. Ранок був свіжий, трохи вологий. Центр села вже оживав. Понеділковий базар приїжджав завжди однаково: ще до світанку з’являлися перші машини, а потім на землі розкладалися старі покривала, клейонки й рядна. Хтось привіз полуницю в дерев’яних ящиках, хтось — свіжий сир у марлі, хтось — пучки кропу й зеленої цибулі, зв’язані звичайною мотузкою. Повітря пахло вологою землею, свіжим хлібом і трохи бензином від старих «ГАЗів».

Бабуся одразу поринула в своє:

— Я до Галі за сметаною й яйцями. Ти поки погуляй, глянь, що там цікавого. Тільки далеко не відходь.

І зникла між рядами.

Я лишилася сама.

Пройшла повз зелень, повз ягоди, повз чоловіка, який голосно хвалив свої огірки. І раптом зупинилася.

Біля зерновоза стояв він.

Микита.

Знову без футболки. У нього що, алергія на тканину в радіусі цього села? Ранкове сонце так ідеально лягало на його плечі, що хотілося викликати поліцію за нечесну гру. Він допомагав розвантажувати мішки — спокійно, зосереджено, ніби це була найзвичайніша справа на світі.

А поруч із ним стояла Танька.

Місцева. З нашої вулиці. Та, про яку всі давно знали: вона шукає не просто хлопця. Вона шукає міського. З освітою, з перспективою, з можливістю «вирватися». І цього літа її погляд уже чітко зупинився на Микиті.

Вона стояла близько. Занадто близько. Сміливо поклала долоню йому на плече, щось щебетала, а він… він усміхався. Не тією зухвалою усмішкою, яку завжди кидав мені. Спокійнішою. Майже теплою.

Я завмерла біля прилавку, стискаючи нещасний пучок кропу.

І саме в цей момент хтось різко закрив мені очі руками.

— От і ти, рання пташко, — пролунав задоволений голос Ніки прямо над вухом.

Я здригнулася.

— Ніко, прибери!

Вона засміялася й прибрала руки. Поруч уже стояли Злата й Катя. Злата ще сонна, у великій футболці, Катя — з термосом.

— А що тут таке цікаве? — спитала Злата, позіхаючи. Потім простежила мій погляд… і замовкла.

Усі четверо дивилися в один бік.

Танька саме засміялася з чогось, що сказав Микита, і відкинула голову. Її пальці все ще лежали на його плечі.

— Ого, — тихо видихнула Катя.

— Ну звісно, — буркнула Ніка. — Міський хлопець з’явився — і вона вже на місці. Як швейцарський годинник.

Злата обережно забрала з моїх рук зім'ятий кріп:

— Солю. Кліпай очима. Ти зараз схожа на маніяка.

— Я нормально кліпаю, — процідила я.

— Ні, ти виглядаєш так, ніби вираховуєш траєкторію, як влучити Таньці в лоб помідором, — констатувала Ніка. — Хоча я б на це подивилася.

Я не відповіла. Просто дивилася. У горлі було сухо, а в грудях — гаряче й важко. Вчора він майже поцілував мене. Сьогодні його плече під її долонею виглядало… зайнятим.

— Ходімо звідси, — тихо сказала Злата. — Поки ти справді щось не зробила.

Ми розвернулися. Катя швидко знайшла бабусю, забрала вже куплену сметану, і ми рушили додому. Я навмисно не озиралася. Але все одно відчувала, як Танька, певно, помітила нас.

До обіду ми провели час у мене. Сиділи на ґанку, пили холодний узвар, їли свіжий хліб зі сметаною. Ніка намагалася розрядити атмосферу дурними історіями, Катя мовчки чистила полуницю, а Злата час від часу кидала на мене короткі погляди.

— Ти все ще думаєш про те плече, — нарешті сказала вона.

— Ні.

— Брешеш, — жуючи полуницю, кивнула Катя.

— Я потім пішла б і зробила щось, аби він дивився тільки на мене, — продовжила Злата.

Ніка пирхнула:

— Або щоб Танька зрозуміла, що міський хлопець — це ще не її особиста власність.

Після обіду, коли сонце вже добре прогріло землю, ми нарешті пішли на став.

Вода була теплою. Туман давно розвіявся. Ми скинули взуття, сіли на старий дерев’яний місток і довго мовчали, бовтаючи ногами у воді.

— Слухай, — нарешті мовила Злата. — Ти ж розумієш, що вона спеціально?

— Знаю.

— І що Микита, скоріш за все, просто чемний.

— Теж знаю.

— Тоді чому в тебе таке обличчя, ніби тобі щойно сказали, що помідори цього року не вродять?

Я тихо засміялася. Гірко, але засміялася.

— Бо вчора… було майже. А сьогодні вже її рука на його плечі. І я раптом зрозуміла, що для нього я, можливо, усе ще просто «Солька, яка падає в реп’яхи». А вона — хтось, із ким можна говорити про майбутнє.

Ніка пирхнула:

— Дурня. Він на тебе вчора дивився так, ніби готовий був забути, як дихати. Я бачила.

— А сьогодні він усміхався їй.

— Бо він не хам. На відміну від деяких.

Катя обережно торкнулася мого плеча:

— Хочеш правду?

— Хочу.

— Ти ревнуєш. І це нормально. Але якщо будеш сидіти й дивитися, як вона працює — вона переможе. Бо Танька вміє. А ти… ти поки що тільки падаєш у реп’яхи й червонієш.

Я зітхнула й відкинулася назад, дивлячись у небо:

— То що мені робити?

Ніка широко усміхнулася:

— Поки що — нічого. Сьогодні просто дихаємо. Купаємося. Їмо ось ці смачнющі пиріжки з вишнею, які спекла твоя бабця. А завтра… завтра вже будемо думати, як зробити так, щоб він дивився тільки на тебе.

Злата кивнула:

— І щоб Танька зрозуміла: міський хлопець — це ще не означає, що він її.

Ми посиділи ще трохи. Потім Ніка першою скинула футболку й стрибнула у воду з криком. Катя засміялася. Злата закотила очі, але теж пішла.

Я ще хвилину дивилася на поверхню ставка.

Потім теж підвелася.

Бо сидіти й свердлити поглядом простір — справді не варіант.

А ревнощі… ревнощі поки що просто тихенько горіли десь під ребрами. Не голосно. Але вже відчутно.