Розділ 9. Гальма? Які гальма?

Наступного ранку я прокинулася від настирливого дзижчання телефону.

Не від півня.

Не від бабусиного: «Солю, вставай, уже дев'ята».

І навіть не від чергової драматичної жіночої істерики з телевізора.

Телефон просто лежав поруч із подушкою й вібрував так завзято, ніби його власник збирався особисто врятувати мене від якоїсь неминучої катастрофи. Я наосліп намацала його рукою.

Артем. Я навіть не здивувалася — після вчорашньої розмови я вже здогадувалася, що сьогодні спокійного дня мені ніхто не подарує.

Артем: Прокинулася?

Я: Ні. Я пишу тобі уві сні. Що тобі треба?

Артем: Пам'ятаєш про сьогодні?

Я: Звісно. Таке забудеш.

Артем: Супер! Тоді чекатиму вас усіх о 16:00. До зустрічі!

Я: Артеме, є щось, про що я не знаю?

Артем: Сюрприз.

Я кинула телефон на ліжко й тихо зітхнула. Здається, це літо вирішило перевірити, скільки разів за один місяць я можу пошкодувати про те, що взагалі приїхала в село.

О 15:30 я стояла перед дзеркалом і вже втретє змінювала думку щодо того, що вдягнути. Пікнік — здавалося б, що тут складного? Але коли ти живеш у селі, де кожен вихід із хати може несподівано перетворитися на побачення, втечу від надокучливого залицяльника або падіння в кущі, питання одягу набуває стратегічного значення.

Зрештою я зупинилася на світлих джинсових шортах, простій білій футболці й зручних кросівках. Закинула в маленьку сумку телефон, сонцезахисні окуляри, серветки та пляшку води й подивилася на своє відображення.

— Просто пікнік, — промовила я собі.

Відображення дивилося на мене з явною недовірою.

Злата вже чекала біля хвіртки, коли я вийшла.

— Нарешті! — вигукнула вона, схрестивши руки. — Я вже думала, що ти знову заблукала між сараєм і городами. А чому ти так підозріло дивишся?

— Я? Та нормально я дивлюся.

— Ні, зараз ти дивишся, як людина, яка щось знає, але мовчить.

— Я знаю, що сьогодні дуже спекотно, — спробувала відбрехатися я.

— Солю.

— І що в тебе дуже гарна футболка.

— Солю!

— І що я хочу їсти.

— Ти жахлива брехунка, — закотила очі подруга.

Незабаром підійшли Катя й Ніка. Катя тягла величезну плетену сумку, від якої віяло серйозною кулінарною загрозою.

— Що там? — поцікавилася я, кивнувши на ношу.

— Їжа, — гордо відповіла Катя.

— Скільки?

— Не знаю, я не рахувала.

Ніка зазирнула всередину й присвиснула:

— Там можна спокійно прогодувати невелике село під час неврожаю.

— Я готувалася до всього життя, — не розгубилася та.

Ми рушили звичною стежкою в бік старого вишневого саду, намагаючись не думати про те, що нас чекає. Точніше, я намагалася не думати про Микиту. Що було б значно простіше, якби я заздалегідь не знала, що він там буде.

Перед нами відкрився сад. Старі дерева стояли рядами, важко схиляючи гілки під вагою стиглих, темно-червоних ягід, а під ними вже була розстелена велика картата ковдра з кошиками та тарілками. Десь на задньому плані грала музика з переносного колонкового динаміка, а біля старого дерев’яного столу зібралися хлопці. Артем, кілька знайомих односельців і… Микита.

Злата різко зупинилася, ледь не наступивши Каті на ногу.

— А це що за делегація? — тихо й небезпечно запитала вона.

Я прикусила губу, відчуваючи провину за таку таємничість. Катя повільно повернулася до мене:

— Солю.

— Мм?

— Ти знала?

— Ну… трохи.

— ТРОХИ?! — хором вигукнули дівчата.

— Ну добре, я знала, що тут будуть хлопці! — здалася я, розвівши руками.

Поки мої подруги влаштовували мені мовчазний бойкот, Артем уже рішуче рушив уперед, помітивши нашу появу. Він явно намагався триматися впевнено, але занадто напружені плечі видавали в ньому людину, яка от-от готується до стрибка у вир із головою.

— Привіт, — сказав він, дивлячись чомусь виключно на Злату.

Вона звела брови, напустивши на себе королівський вигляд:

— Привіт. Я рада, що ти прийшов, але особливо тому, що ніхто не попередив про чоловічу частину розважальної програми.

Артем розгублено кліпнув і перевів погляд на мене, шукаючи порятунку. Я підняла руки вгору, демонструючи повний нейтралітет.

— Сюрприз! — виправдався він перед Златою. — Я просто хотів зробити щось нормальне.

— Нормальне? — Злата обвела рукою галявину, де смажилося м’ясо і грала музика. — Це ти називаєш нормальним?

— Поки що так.

— А що означає «поки що»?

— Ну… — Артем запнувся. — Бо ти мені подобаєшся. Я знаю, що ти весь час мене ігноруєш, але я хотів якось… виправдатися.

На секунду на галявині запала абсолютна тиша. Навіть музика здалася тихішою. Злата пильно дивилася на нього, обдумаючи почуте, а потім раптом куточки її губ ледь помітно дригнулися в усмішці.

— Добре, — сказала вона.

Артем закляк від здивування:

— Що «добре»?

— Я кажу — добре. Мені подобається твоя чесність. А тепер я просто голодна.

Катя миттєво підняла руку:

— Оце я розумію — людина справи! Давайте їсти, поки все не охололо!

Напруга розсіялася в одну мить, перетворившись на дружний сміх. Ми розташувалися на пледі, почавши наш «мирний» пікнік. Хлопці швидко розпалили мангал: Артем підпер усю конструкцію кількома додатковими цеглинами, щоб вона хоч якось трималася купи, і тепер разом із товаришами серйозно чаклував над шампурами, ніби від цього залежала доля всього села.

Але справжню увагу — а особливо мою — неминуче привертав Микита. Через нестерпну спеку він зняв футболку, залишившись у вільних пляжних шортах. І тепер на його засмаглих плечах і рельєфних руках гралося сонячне світло. Коли він нахилявся, щоб перевірити вугілля чи передати комусь склянку з лимонадом, м’язи рухалися з такою досконалістю, що я зловила себе на гарячому: мій погляд безнадійно прикувався до його плечей і ключиць, абсолютно ігноруючи навколишню романтику вишневого саду.