Розділ 8. Троє в хаті, не рахуючи драми

Мій мобільний телефон лежав на столі в літній кухні екраном догори, але від інтенсивності повідомлень, що надходили в наш груповий чат, здавалося, от-от почне плавитися пластик. Група «Купальські відьми 3000» жила своїм, абсолютно незалежним від здорового глузду життям.

20:47

Катя:

— Соля, ти вдома?

Ніка:

— Мовчить. Підозріло мовчить.

Злата:

— Ага. Може, вона досі із Сашком…

20:49

ФОТО від Ніки

На екрані з’явився розмитий, знятий на ходу кадр із лісової стежки. На ньому вгадувалася я — у легкому топі та шортах, — і Микита, який тримав у руках плетений кошик із грибами. Ми стояли на відстані якихось двох метрів одне від одного, але ракурс і світло робили цю сцену схожою на кадр із незалежної драми. Ми усміхалися. Так усміхаються люди, які щойно сказали одне одному надто багато, хоча вголос не пролунало жодної зайвої фрази, бо слова в той момент просто втратили будь-який сенс.

Ніка:

— Бачила на власні очі!!! Я з велика ледь не впала, тільки дивом баланс утримала! Він на неї ТАК дивився, що аж крізь кущі іскри летіли!

Катя:

— І що це означає? Що там взагалі було?

Злата:

— А де Сашко? Тільки не кажіть мені, що вона проміняла блискучий мотоцикл та романтичні байки на лісові гриби!

Ніка надсилає GIF із підозрілим їжачком із біноклем.

Катя:

— Вона не відповідає.

Ніка:

— Вона читає! Я бачу дві сині галочки, вона просто знущається з нас!

20:55

Двері літньої кухні відчинилися з таким драматизмом, ніби я щойно втекла з мексиканського серіалу.

— Аааа! Вона тут! — Злата змахнула рукою, мов диригент на прем’єрі.

— Я знала, що ти відчуєш наш енергетичний заклик! — Ніка розвела руки до стелі.

— Сідаааай, — Катя енергійно посунулася на дерев’яній лавці, звільняючи місце. — І викладай усе. З усіма мімічними виразами обличчя, драматичними паузами та дрібними деталями!

Я важко впала на лавку, глибоко зітхнула й підперла щоку долонею.

— Ну що вам сказати… Сашко — зовсім не той, ким здавався на початку.

— Тобто? — Ніка одразу напружилася.

— Повіз у ліс показати «секретне місце». Куртка на мох, розмови ні про що… А потім — різкі рухи. І губи. Десь у районі шиї. Без жодного попередження!

— У шию?! — Катя ледь не подавилася охолодженим чаєм із м’ятою.

— Без жодного запиту чи згоди?! — Злата вражено округлила очі.

— Пряме зазіхання на особисту територію! Без дозволу! — Ніка вже складала протокол.

— Ну от, власне. Він видає щось у стилі: «Ти мені неймовірно подобаєшся», «Між нами така шалена іскриста хімія», — а я навіть не встигла отямитися й пояснити, що між нами максимум чисте повітря й легка незручність. А він уже намагається зафіксувати мене в горизонтальному положенні…

— Класика жанру маніпуляторів, — гидливо пробурмотіла Ніка. — Один вечір — і ти вже його приватна власність.

— Ну я й встала. Зачепилася за якесь коріння — і втекла. Через мох, пеньки, комарів і розчарування. У шортах і кросівках.

— Оце кадр, — Ніка витріщила очі. — Це як у кіно!

— І знаєте, кого я зустріла посеред цього лісу?

— Микиту, — хором, навіть не заморочуючись інтригою, видали Злата й Ніка.

Я кивнула:

— Із кошиком білих грибів.

— Класика, — Катя усміхнулася.

— Він щось сказав? — Ніка нахилилася.

— Вибачився за той дурний інцидент з водою на Купала. А я відповіла, що краще б він тоді влучив просто в Сашка.

— Геніально, — прошепотіла Злата. — А далі?

— А далі… тиша, мовчазні гриби й клаптик чистої тканини.

— Який ще клаптик тканини?! — в один голос вигукнули всі троє.

— Витягнув із кишені. Витер мені подряпину.

— Він має аптечку в шортах?! — вражено вигукнула Ніка.

— Не хлопець, а польова лікарня, — схвально кивнула Катя.

— А потім узяв і підхопив мене на спину, почавши кружляти, зовсім як у дитинстві.

— Я зараз розплачуся, — Злата примружилася, намагаючись стримати сміх.

— Тобто… Соля, — Катя нахилилася до мене через весь стіл із виразом досвідченого психотерапевта. — Він тебе вже не дратує, так?

— Та дратує, звичайно, — відказала я, відкушуючи шматочок хрумкого печива. — Просто… тепер уже не хочеться кидати в нього шишками. Хочеться… ну, може, трохи постояти поряд.

— Ну от, — Ніка підняла палець угору. — Класичний перший симптом симпатії: людині хочеться перебувати в радіусі метра, а не тікати від об’єкта на інший континент.

— Може, ти йому просто вдячна, — припустила Злата. — Ну, за перев’язку. І крутіння. І те, що не лапає.

— Ага, — я зітхнула. — Можливо. Просто… з ним якось спокійно. Без зайвих рухів. Без пафосу. Без мотоцикла.

— І без облизування шиї, що теж величезний плюс, — додала Катя.

— Ну, цього бонусу я точно не замовляла, — пирхнула я.

— А Сашко?

— Все. Кінець. Поставила крапку. Жирну.

— І як тобі після крапки? — Ніка глянула з-під чубчика.

— Легко. І трохи соромно, що повірила в… блиск. Але не смертельно.

Злата хмикнула:

— То ти ще не закохалась?

— Та яке там. Просто… трохи розморозилась. Не більше.

— Розморозилась, ага, — буркнула Катя. — У тебе ж погляд зовсім інший став.

— Це алергія на драму, — сказала я й потягнулася за ще одним печивом.

Ми сміялися. Щиро, голосно, без жодних складних психологічних аналізів чи зайвих запитань про те, «що ж буде завтра». Бо завтра настане своєю чергою. А сьогоднішній вечір належав нам: дівчатам, затишній літній кухні, чаю з м’ятою та свіжому повітрю, що наповнювало легені.

Пізно ввечері, коли на наше село вже опустилася густа, тепла ніч, а подруги давно розійшлися по домівках, я стояла на кухні й доїдала чергове печиво, використовуючи його як перевірений часом антистрес. Бабуся у своїй кімнаті вже мирно куняла під чергову серію нескінченного серіалу про складні почуття.