Розділ 7. Грушівка розчаровує, а гриби — ні

Я прокинулася з чітким відчуттям, що щось пішло не так. По-перше, замість звичного бабусиного: «Вставай, уже дев’ята», — у вухах різко й немилосердно волала якась чужа, драматична жіноча інтонація:

— І ти після всього маєш нахабство дивитися мені в очі й казати таке, Ліаме?! Ти знищив найкращі роки мого життя!

Це був телевізор. Достатньо голосно ввімкнений ранковий серіал, який бабуся дивилася з незмінним інтересом, ніби вирішувала долю власного майбутнього. Звук розносився по всій хаті.

— Доброго ранку, бабусю… — хрипло простогнала я, повільно підводячись із ліжка й намагаючись розліпити повіки.

— Ранок був, коли півні кричали. Зараз — обід!

Я розплющила очі. Повільно до мене почало доходити, де я взагалі перебуваю. Я лежала вдома. У ліжку. У шкірянці. Чужій. Яка пахла бензином, ментолом і… пригодами.

Я обережно встала, не знімаючи куртки. Якось було… ніяково. І холодно. Не тілом — настроєм.

— Сонечко, ти в чому це? — почула я голос із кухні.

Бабуся. Голосно не питає, але це те саме, що: «Де ти була всю ніч і чому не подзвонила?»

— Заснула. Просто… говорили. Я стомилася, — відповіла я, намагаючись виглядати бодай на сімдесят відсотків невинною.

Бабуся нічого не сказала, тільки підняла брову. Одна бабусина брова могла розв’язати міжнародні конфлікти.

Я саме розглядала себе в дзеркалі — волосся сплутане, сукня зім'ята, куртка пахне димом і чужими парфумами, — коли в хату, як до себе, зайшли дві бабусині подруги.

— О, а ось і наша нічна фея! — зацокотіла тітка Валя.

— Дівко, ти що, і ночувати не заходила? — додала тітка Маруся, прицмокуючи.

— Бабусю… — ледь чутно прошепотіла я, дивлячись на неї благальним поглядом. — Рятуй, бо зараз мене розстріляють без суду й слідства.

Але бабуся лише хмикнула:

— Йди вже, он твої в літній кухні чекають.

Я вилетіла з хати кулею, намагаючись залишити за собою якомога менше пліток у повітрі, але розуміла, що вже пізно. Завтра про мою появу в чоловічій куртці знатимуть навіть корови на пасовищі.

Щойно я ступила на дерев’яний поріг літньої кухні, як Катя театрально, але дуже голосно ляснула в долоні, від чого я аж здригнулася:

— Ну, викладай!

— Усі пікантні деталі, будь ласка! — підтягнулася Злата, на ходу заплітаючи тугу, майже бойову косу.

— І навіть не смій казати своє улюблене «нічого не було», бо ми прекрасно знаємо ці твої «нічого»! — додала Ніка, піднявши брову так авторитетно, ніби вона була головною прокуроркою Купальської ночі.

Я важко зітхнула, впала на дерев’яну лавку, накинула на плечі теплий картатий плед і з виглядом втомленої життям героїні після грандіозного шторму прошепотіла:

— Ми поїхали. На його мотоциклі. Спочатку він повіз мене до ставка… Потім зупинився, зняв цю саму шкіряну куртку, розстелив її просто на вологому від вечірньої роси моху. Ми лягли поруч. Дивилися в чорне, усипане зорями небо. А він розповідав якісь дивні речі про сузір’я, запевняв, що готовий просто зараз назвати якесь нове світило на мою честь…

— Ой, матінко моя… — мрійливо захихотіла Злата, підперши рукою щоку. — Чиста класика! А далі?

— І?.. — Катя подалася всім корпусом уперед, її очі блищали від щирого інтересу. — Не томи!

— І… нічого. Куртку дав. Додому привіз. Навіть не спробував мене поцілувати. Просто… усміхнувся.

— Ого, — Ніка скептично, але з ноткою поваги закотила очі. — А гравець виявився з витримкою. Ну й як, буде продовження банкету? Побачення номер два планується?

— Він написав мені зранку, щойно сонце встало: «Сьогодні не плануй нічого взагалі. Я маю намір показати тобі одне дуже особливе місце. Воно секретне. Із собою візьми питну воду, зручне взуття, яке не шкода забруднити, і гарну компанію. Тобто — себе».

— Та він… це… — Злата аж заїкнулася. — Це що, комплімент століття?

— Це флірт рівня «журнал для домогосподарок». Але милий, — Ніка схрестила руки. — І небезпечний. Надто вже швидко пішла справа.

Я знизала плечима:

— Подивимося.

— До речі, — Катя примружилася. — Тобі Микита не писав?

Я втупилася у свою склянку:

— Ні.

— А ти хочеш, щоб написав? — Злата хитро визирнула з-за холодильника.

— Абсолютно ні! — випалила я.

Дівчата засміялися, і я теж усміхнулася. Ну, може, зовсім трохи.

Зрештою, ми ще трохи посиділи, похихотіли, навіть приміряли Сашкову куртку на Злату — на ній вона виглядала як на школярці з рокерським минулим, — і я таки написала йому, що можу бути готова через пів години.

Він приїхав вчасно. Той самий блискучий мотоцикл, темні сонцезахисні окуляри на пів обличчя (і це попри те, що сонце вже починало пекти) та та сама самовпевнена усмішка, яка ніби кричала на все село: «Так, я головний герой твого сьогоднішнього серіалу».

— Готова до нових звершень і трохи екстриму? — запитав він, перекриваючи гуркотіння мотора.

— Подивимося, що за екстрим ти підготував, — усміхнулася я, зручно вмощуючись на сидінні.

Ми їхали хвилин десять уздовж розлогих ланів, поки повітря не змінилося з гарячого степового на прохолодне й хвойне.

На одному з різких поворотів, коли я за звичкою трохи відкинулася назад, сильний порив вітру раптом підхопив і зірвав із моєї голови улюблений білий капелюшок. Він злетів у повітря, немов білий прапор моєї наївної віри в чисту романтику, і безслідно зник десь у гущавині високих соняшників.

Ну й хай йому грець.

Коли Сашко різко звернув кермо праворуч на вузьку лісову стежку, я миттєво впізнала ці місця. Ми з бабусею щоліта ходили сюди по чорниці й білі гриби.

Сосни тут стояли величні й тихі, мов стародавні охоронці, а повітря густо пахло розігрітою на сонці хвоєю, вологим мохом і тією особливою лісовою свободою.

— Нам сюди, — кинув він через плече й упевнено повів мене вузькою стежиною.

Ми піднялися на невеликий пагорб, і я впізнала ставок.