Розділ 6. Вогонь, вода і моя червона сукня

Біля сільського клубу вже на повну гули розмови, лунав дзвінкий сміх і гриміла музика, від якої ледь помітно вібрувало повітря. Це був той самий епіцентр літнього життя, куди зліталися всі — від малого до великого. На кількох стареньких, пофарбованих у зелене лавках під дерев’яним парканом уже зручно примостилися місцеві бабусі — найавторитетніше журі будь-якого сільського заходу. Вони жваво обговорювали цьогорічні святкові вінки, якість начинки в пиріжках і пригадували, хто, з ким і з якими наслідками минулого літа стрибав через купальське вогнище. Між ними, наче зграйка кольорових метеликів, бігала малеча з пишними вінками з польових квіток на головах.

Решта людей стояли, утворюючи живі, гомінкі острівці. Молодь, підлітки, мами з візочками, татусі, які вже трохи розслаблено кивали головами в такт знайомим пісням. Біля бару зібралася зграйка старших хлопців: усі як на підбір — у чистих світлих футболках і джинсах. У їхніх руках були пластикові стаканчики, навколо лунали гучні жарти та безтурботні веселощі. І що найголовніше — у радіусі десяти метрів не спостерігалося жодного відра.

Поки що.
 

— А от і ми, — тихо, але з виразними нотками передчуття тріумфу мовила Злата, поважно обвівши поглядом освітлений ліхтарями простір. — Готові до реваншу. Операція «Відпадне підборіддя» починається.

Ми з дівчатами з’явилися на площі перед клубом майже одночасно, немов попгурт на піку своєї кар’єри, що виходить на сцену стадіону. Катя сяяла в легкій блакитній сукні, яка робила її схожою на казкову фею. Злата, вірна своєму стилю, обрала улюблену чорну сукню з дрібними білими квітами — загадкову й трохи зухвалу. Ніка з гордістю несла на собі мою романтичну рожеву сукню з бантом, яка, треба визнати, пасувала їй просто ідеально.

А я…
 

Я була в червоній.

Це була та сама обтягуюча червона сукня, яка не просто підкреслювала фігуру, а сиділа на мені так, ніби кравчиня знімала мірки не з мого тіла, а безпосередньо з моїх найзухваліших думок. Тканина м’яко повторювала кожен рух, тонкі бретельки трималися на чесному слові та моїй упевненості. Волосся, висушене й вкладене з ювелірною точністю, лягло ідеальними хвилями на плечі. Легкий вечірній макіяж, крапля улюблених парфумів.

Я точно знала, що виглядаю, м’яко кажучи, добре.

А відверто кажучи — приголомшливо.
 

І це спрацювало миттєво. Хлопці біля бару, які ще секунду тому жваво щось обговорювали, раптом замовкли, ніби хтось вимкнув їм звук на пульті. А тоді почувся протяжний, відвертий присвист.

— У-у-ух! Диви, яка банда наступає! — вигукнув хтось із натовпу.

— Червоне — чур моє! Я перший побачив! — озвався інший голос.

— Це ж наші купальські німфи з річки вийшли!

Я не збавила кроку й не озирнулася, лише злегка, ледь помітно підвела одну брову — рівно настільки, щоб показати, що я це почула, але не настільки, щоб показати, що мене це вразило.

А Ніка, якій завжди бракувало моєї холоднокровності, голосно, на весь майданчик, прокоментувала:

— От дурники. Поводяться так, ніби вперше в житті гарних дівчат побачили.

Ми дружно, хоч і трохи зверхньо, усміхнулися й рушили ближче до імпровізованої сцени біля входу в клуб.

Саме починалася культурна програма.
 

Дівчата з місцевого шкільного ансамблю, перевдягнені у вишиванки та з яскравими стрічками у волоссі, виводили «Ой на Івана, ой на Купала». Потім якийсь хлопець із серйозним обличчям декламував довжелезний вірш про цвіт папороті та вічне кохання. А ведуча свята, тримаючи мікрофон, що періодично фонив, мило ніяковіла, плутала слова й чарівно усміхалася натовпу.

Усе це було так тепло, душевно й атмосферно. Так, як уміють святкувати тільки в селі: абсолютно щиро, подекуди трохи кумедно, але з неперевершеним відчуттям того, що всі тут — свої люди.

І ось, коли густі сизі сутінки остаточно опустилися на дах клубу, хтось із організаторів кинув запаленого сірника в заздалегідь підготовлену купу гілок — і святкове полум’я стрімко злетіло вгору.

Багаття ще навіть не встигло розгорітися на повну потужність, коли з натовпу виринув він.

Микита.

Підійшов тихо, без своїх звичних гучних коментарів і дурнуватих жартів.
 

Він зупинився за пів кроку від мене й повільно ковзнув поглядом від моїх босоніжок до обличчя. У його очах застиг той дивний вираз, з яким зазвичай дивляться на складну задачу з геометрії: наче формулу ти знаєш, і розв’язок десь близько, але краще перевірити ще раз, бо надто вже гарно все сходиться.

— І що ти там видивляєшся? — мовила я, злегка схиливши голову набік. Тон вийшов трохи зухвалим, але серце чомусь забилося швидше.

— Та от стою і думаю… — він злегка примружився, намагаючись повернути собі звичний самовдоволений вигляд. — Чи ти наважишся сьогодні брати участь у головному дійстві. Стрибати ж будемо. Через вогонь. Місцева традиція, яку не можна порушувати. Я от просто не впевнений, що ти на це взагалі здатна в такій… е-е… елегантній сукні.

Він спеціально зробив паузу перед словом «елегантній», ніби воно обпекло йому язика.

— Елегантній? — я хмикнула, розправляючи плечі. — Микито, ти мене фатально недооцінюєш. Я в цій сукні можу не тільки стрибнути, а й виграти марафон.
 

І, навіть не даючи йому часу на відповідь чи глузування, я стрімко розвернулася до багаття. Оцінила відстань. Глибоко вдихнула вечірнє повітря, що вже пахло димом. Розбіглася — легко, як пір'їнка, — і злетіла.

Гаряче полум’я на мить лизнуло повітря десь зовсім поруч під моїми ногами. Я відчула різкий спалах тепла на шкірі, адреналін ударив у голову, час ніби сповільнився — і все.

М’яке приземлення.

Я вже стояла на іншому боці вогнища, ціла, неушкоджена й неймовірно горда собою.

Сукня навіть не пом’ялася.

— Тепер твоя черга, розумнику! — дзвінко вигукнула я, резко обернувшись і поправивши волосся. — Покажи клас!
 

Микита теж не змусив себе довго чекати. Він розбігся й стрибнув — високо, сильно, майже з професійною грацією. Приземлився майже впритул до мене, обдавши мене запахом багаття та свого парфуму. Його очі сміялися, і він ледве стримував усмішку.